Одна історія не змінить світ, але його змінить правда, яку ми фіксуємо, – Марія Смик під час усного репортажу в Острозі

В Острозі з усним репортажем побувала журналістка Марія Смик.

Подія в межах роботи Пресклубу Район.Острог відбулася в п’ятницю, 20 жовтня.

Марія Смик – уродженка Рівненської області, та зараз живе й працює в Києві. Наразі вона – редакторка лонґрідів медіа «Рубрика». Але ще нещодавно Марія працювала «в полях», відвідавши численні звільнені міста й села, а також  місця дислокації військових. Звідти журналістка писала масштабні репортажі й історії.

«Видання Район.Острог у червні цього року започаткувало унікальний проєкт, аналогів якому в Україні немає. У нас діє пресклуб, у межах якого до Острога приїздять медійники, воєнні кореспонденти, які працюють на фронті й деокупованих територіях, привозять звідти тексти, сюжети, а також неоціненний досвід та історії. Саме такими історіями вони й діляться під час наших зустрічей у форматі усного репортажу», – розпочала зустріч керівниця Пресклубу Район.Острог, журналістка Іванна Антонюк.

Марія Смик спершу акцентувала на тому, що багато цитуватиме матеріали, адже більшість своїх вражень вміщала в репортажі. «Моя цінність в історіях, які я збираю», – каже журналістка.

Насамперед слухачі дізналися про поїздку Марії до Київської обласної психоневрологічної лікарні, що у Ворзелі у травні 2022 року.

«Територія лікарні складає десь вісім гектарів. І вся вона була засмічена уламками, пакетами, бляшанками, які привезли зі собою росіяни. Подвір’я було перерите окопами… Але найбільше персонал і мене теж вразило те, що росіяни зробили з приміщення, у якому жили. Вони виламували двері, випорожнювалися на столах лікарів, різали матраци, порозбивали техніку, попалили медичні енциклопедії та медичні книги, а техніку й усі препарати – вкрали…», – описувала журналістка.

Нині лікарня знову працює, тепер там діє відділення для людей із постравматичним синдромом. Черга пацієнтів – на кілька тижнів. Персонал докладає всіх зусиль, щоб відновити заклад і допомагати тим, хто цього потребує.

 «У середині травні 2022 року розлетілася новина, що в Харкові був найбільший у світі банк рослин, його знищили. Тепер нічого не зможуть посіяти й Україну чекає голод та інші страхи. Я подумала, що такого апокаліпсису, як описали, бути не мало б, тому взяла кореспондента і поїхала на Харківщину, яка тоді ще була частково окупована», – почала другу розповідь Марія.

Журналістці вдалося побувати у Харківському національному генетичному банку рослин. Установа потрапила під обстріли й багато зерна справді згоріло, але це аж ніяк не загрожувало країні голодом, тож довелося спростовувати інформацію колег. «Ми намагалися з’ясувати, скільки коштуватиме відновлення цього селекційного центру, але не змогли. Річ у тім, що значна частина обладнання виготовлена під замовлення і те, що коштувало одну суму 10 років тому, нині значно дорожче», – каже журналістка.

Ще більшою втратою для співробітників стали знищені зразки насіння. «Уявіть: селекціонери виводили сорт 10 років і отримали жменю насіннєвого матеріалу. Але й він згорів, може, дві–три насінинки вціліло… Тепер ще років десять треба…», – переповідає почуте під час робочої поїздки Марія Смик.

Одним із фактично знищених зразків виявився новий сорт сої. Частково насіння збереглося, але зазнало впливу високих температур, бо приміщення складу горіло – шансів на вирощування було мінімум.

«Усе ж пан Сергій (науковий співробітник центру, – ред.) зібрав насіння й посіяв його. При цьому не дотримувався технологій: сіяв щільніше, мало обробляв… Але соя проросла у великій кількості й зараз пан Сергій обдумує, як же назвати цей сорт. Один із варіантів «Українська вогнетривка», – розповіла медійниця.

Третя розповідь Марії Смик була з безіменного села на Миколаївщині – на час роботи через населений пункт пролягала друга лінія оборони Української армії, тож називати його не можна було, а нині найменування стерлося з пам’ять, залишилися враження й образи людей.

Пані Марія згадує, що тоді було літо, час збору врожаю. А поля, на які падали снаряди, просто палали. «Дуже боляче було дивитися, як швидко поширюється вогонь засіяними полями», – каже журналістка.

Медійниця розповіла про двох своїх героїв. Зокрема, у тому селі залишилося п’ять жителів, із-поміж яких староста. «Пані Лариса дуже пишалася тим, що на її подвір’я влучила ракета й не розірвалася. Вона її (безпечний каркас після розмінування, – ред.) показувала всім, хто приїжджав», – з посмішкою згадує Марія. До речі, жінка запам’яталася репортерці ще й тим, як намагалася зберегти те, що лишилося від села, наприклад, намагалася відром загасити житній лан, який зайнявся під час обстрілу…

З такою ж внутрішньою місією залишився в тому селі пан Василь. Він, попри постійний вогонь, молотив поля, збирав зерно, відловлював по вулицях здичавілих тварин і забирав до себе на обійстя, щоб дати їм шанс вижити….

Крім журналістських поїздок на деокуповані території, Марія Смик має досвід роботи на фронті. Медійниця зізнається, що ніколи не відчувала перепон чи психологічного дискомфорту, спілкуючись зі захисниками. «Увесь цей час я прагнула показати, що військові – це люди, які не народилися бути військовими. Це люди, які ще вчора були цивільними», – каже Марія.

Аудиторію, а це були студенти Національного університету «Острозька академія», курсанти військового ліцею, працівники книгозбірень і культурної сфери Острозької громади, волонтери, цікавило, як журналістів сприймають жителі звільнених територій, чи траплялися випадки перешкоджання роботі медійниці, де знаходити сили писати про реалії сьогодення.

«Одна історія ніколи не змінить світ. Але коли ми фіксуємо все, що відбувається, і робимо це правдиво, це змінює суспільство», – підсумувала Марія Смик.

Нагадаємо: раніше вже відбулися зустрічі з воєнною репортеркою Мирославою Ільтьо, репортеркою проєкту «Ukrainian Witness (Український свідок)» Надією Сухою, з редакторкою видання «Кавун.City» Євгенією Вірлич, із засновником медіапроєкту «Ukraїner» Богданом Логвиненком та з воєнною кореспонденткою Марією Ковальовою.