«Робити без душі – важко» – фельдшерка із 40-річним стажем розповіла про робочі будні

«Дуже не люблю, коли мене хвалять, не люблю, коли погано відгукуються про мене чи мою роботу, люблю золоту серединку», – так конкретно розпочала наше інтерв’ю Галина Антонюк, завідуюча ФАПом с. Волосківці. Таке просте твердження, з яким, мабуть, погодиться більшість із нас, тих, кому щоденно доводиться мати суспільні контакти. Хоча, цілком ймовірно, є категорія людей, які охоче погодяться вислухати мішок лестощів, ще й самі себе нахвалять, але це вже інша тема…

Як же потрібно поводитись, щоб вдавалося жити за таким принципом? Це я і намагалася з’ясувати у Галини Петрівни, на адресу якої мені ще раніше доводилось чути тільки хороші відгуки і від її односельчан, і від колег, і від пацієнтів.

…13 березня 1978 року випускниця Рівненського медучилища переступила поріг медпункту у Волосківцях. Тодішній заступник головного лікаря Васильєв одразу ввів молоду фельдшерку у курс справи: показав робоче приміщення та розповів, хто з місцевих може стежити за діяльністю нового медпрацівника, щоб «потішити» скаргами чи налякати доганами. Галина Петрівна сьогодні з теплотою згадує, як гарно прийняли її, випускницю медучилища, в Острозі, допомагали порадами, консультували телефоном.

А народилася вона у с. Шекеринці Ізяславського району сусідньої Хмельниччини. Дуже хотіла бути вчителькою, але не вступила до педучилища, бо «слон на вухо наступив», посміхаючись, розповідає, що провалила екзамен з музики. Наступного року сусідка, яка готувалася до вступу в медучилище, запропонувала і Галині спробувати. Так і потрапила дівчина в медицину.

Згодом вийшла заміж у Мощаницю, спочатку молода сім’я жила на хуторі Копанні, а згодом побудувалася в центрі села. Тож до роботи добиралася велосипедом, автобусом, а в основному – пішки.

«Тепер я інколи думаю, що з мене був би педагог гірший, ніж медик», – ділиться міркуваннями з огляду на прожите Галина Петрівна. Бо за 39 років трудового стажу є що згадати і над чим посміятись. «Одного разу до мене телефонують і кажуть, що на вулиці без ознак життя лежить чоловік. Приходжу я на вказане місце, бачу: справді лежить чоловік, якого я добре знала, він любив випити. Так і цього разу – п’яний заснув на дорозі. Я розбудила його і відправила додому. А в своєму журналі жартома написала про цього «хворого»: діагноз – п’яний, надана допомога – збудила».

Але професія медика насичена і не дуже веселими, навіть небезпечними  моментами. Це сьогодні Галина Петрівна консультує людей по телефону, але якщо заочно підказати не вдається, потрібно оглянути пацієнта, то жінка вирушає до хворого. Раніше ж до сільського фельдшера зверталися з різних причин.

«Дуже добре пам’ятаю, що це було 10 листопада. О четвертій ранку до нас стукає чоловік, просить допомогти прийняти пологи в його жінки. Він приїхав на підводі. Надворі мокра погода, болото з приморозком. Ми трохи проїхали, віз попав у яму і перекинувся. Коні пройшли, а я випала в калюжу, сумка з медикаментами намокла. Вилізла я з того болота і пішла мокра на бригаду, щоб викликати «швидку». Поки я добралася до тієї хати, дитинка вже народилася, разом з острозькими акушерами ми надавали допомогу породіллі.» 

Галина Петрівна вважає, що медпрацівник має бути психологом, соціальним робітником, інколи комусь недоговорити правди, щоб не нашкодити, комусь води до хати принести, з ким просто поговорити про події в світі.

Жінка є учасницею червонохресного руху, а принципи гуманності та милосердя, співчуття і терпимості впроваджує своєю щоденною діяльністю. У Волосківцях був дід, ідучи на виклик до якого Галина Петрівна мусила обов’язково переглянути теленовини, щоб підтримати бесіду.

А ще сільська медичка завжди запитує хворих, які до неї звертаються за порадою, що вони приймають із медпрепаратів чи рослин. Бо якщо одному допомагає калина, іншому малина чи шипшина, нехай продовжує нею лікуватись, але помірковано, адже організм сам визначає, що йому потрібно. Останній місяць, за словами Галини Антонюк, був щедрим на кропив’янку, у Волосківцях зафіксовано кілька випадків алергічних реакцій на засоби побутової хімії, запахи, а раніше такого не спостерігалось. 

Окрім захоплення своєю професійною діяльністю, про яку пані Галина може розмовляти годинами, дуже любить читати. Газети різного спрямування і фахова література, завжди є на столі. Ще однією стихією Галини Петрівни є вишивання. Щоправда, зараз зір уже не той, тому стільки часу, як раніше, вона не може приділяти улюбленій справі. Але певну оселю, куди доводилось  заходити, жінка може згадати завдяки вишивкам, якщо такі там є, бо вони їй сподобались і запам’ятались.

Взагалі моя співрозмовниця переконана, що робити без душі – важко. Будь-що і будь-де. А ще вона принципово не бере грошей від людей, які хочуть віддячити за проведені маніпуляції. «Я не хочу бути комусь винною. Люди знають, що я не візьму грошей, але все одно пропонують. Можливо, колись і мені буде потрібна їхня допомога, то я звернусь. Можу взяти хіба що тільки те, чим людина хоче поділитися і що мені в той момент дуже потрібне. Допомагати людям можна і потрібно і без грошей», – висловлює свою позицію Галина Петрівна.

Ось така вона сільська рятівниця, а поза тим – дружина, мама, бабуся, а ще сусідка, подруга, колега і просто жінка, яка дотримується золотої серединки та постулатів, вибудуваних життям, засад справедливості і порядності.

Джерело: газета «Життя і слово»