Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Сім'я героїні
Сім'я героїні

Пережити два геноциди - розповідь очевидиці Другої світової

13:00 02.09.2020
2098


Чимало страждань довелось пережити людям, що були очевидцями воєн. Мільйони скалічених, мільйони загиблих, мільйони людей, які ніколи не забудуть жахів другої чверті ХХ століття.

Олександра Павлівна Наконечна – народилася у 1928 році в селі Редути Полтавської області. Пройшла крізь голод та війну, після чого вийшла заміж за солдата, якому на війні відірвало ногу. За життя мала сім дітей, двадцять одного внука та п’ятнадцять правнуків.


Частина 1. Геноцид 32-33 років.

Мені було п’ять років. Мого діда розкуркулили, вигнали з хати. Забрали все. У нього було велике господарство. Мій батько розпочав будувати свою хату. Побудував стіни і накрив, а у нас все з глини робилося і ми там у тій сирості жили. Нічого не було їсти, але у нас була корова і так ми вижили. Дідусь працював охоронцем і там, на роботі, захворів на дизентерію. І одного дня ми вечеряли, мачуха (моя мама померла, коли мені був рік) занесла йому їсти. А потім вона гукає до нього: «Батьку, може вам ще щось принести?». Він мовчить. Як вона приходить – а він помер. Прийшли на могилки, викопали яму, якось змайстрували труну і заховали його. Через три дні після того приходить тітка і каже до батька, що померла мати, моя бабуся. Батько бере свого меншого брата Грицька і йдуть вони на могилки, викопують діда і кладуть бабусю в одну труну з ним.Пізніше я пішла до школи. Не взутись, не вдітись – нічого не було.

Частина 2. Початок війни.

У 1941 році я закінчила 7-й клас. Взяла свої документи і поїхала у Красноград, щоб вступити у медичне училище. Війна ж почалася 22 червня. Тих, хто приїхав в училище першого вересня, забирали робити окопи. Фронт рухається швидко, на машинах, на мотоциклах. Було жахіття. Наші [радянські – ред.] бідні солдати наступали пішки.

У 1942 році вже німці прийшли до нас. Зайняли нашу територію і творили своє беззаконня. Забирали у людей худобу. А у нас забрали вулики, їх спалили, щоб бджоли повтікали і залишився мед.

15 листопада 1942 року мене відправили до Німеччини. Погрузили у товарні вагони, де було накидано трохи соломи. Закрили як телят. Ми приїхали у розподільчий табір. Прийшов німець, ми стали в шеренгу, на шию повісили номера, які висіли на цепках. Він йде повз шеренгу і бере того, хто йому сподобається. Я була дуже мала. Нас було семеро з нашого села й усіх забрали у Берлін.

Частина 3. Життя на відстані двох тисяч кілометрів від дому

Нас поселили у дерев’яний двоповерховий барак. Ми були загороджені сіткою з колючим та електричним дротами. Якщо захочеш перелізти – тебе вб’є струмом.

Ми працювали на фабриці. Я щось робила на паяльному станку. Дуже часто бомбили, навіть вдень. Як налетять літаки – ставало темно, їх було так багато. Як кидали бомби, то нас забирали у бункер. Якщо радіо скаже, що закінчилась тривога, тоді нас випускали і ми знову працювали. У таборі нам давали чай без цукру, а зранку, на фабриці, давали 4 куски хліба, який був намазаний маргарином. В обід був який-небудь суп, вже без хліба. У ввечері давали 5 варених картоплин. Це було дуже добре.

У нас були картки, які видавались на цілий місяць. Там були написані прийоми їжі й жіночка в їдальні закреслювала клітинки, якщо вже мені дали їсти. Разів п’ять горів наш будинок. Нам французи побудували всередині табору притулок з бетонних плит і піску. Туди можна було сховатися хіба що від осколку. Від прямого попадання бомби нас би то не врятувало. Якось виходимо з притулку – бараки погоріли, а воно все дерев’яне, а матраци якісь паперові, як книжки. Подушки напхані тирсою.

Переселили нас в інше місце і там ми прожили аж до 15 квітня 1945 року. Тоді прийшли радянські війська. Нам до центру Берліна, до Рейхстагу, було 14 кілометрів. З одного боку були американські війська, а там, де ми жили – радянські. Наш табір стояв над каналом. Він не був широкий, але був дуже глибокий. По ньому ходили пароплави. На іншій стороні каналу було поселення, було видно будинки. Військові довго билися за той канал. Там був міст, але німці його зірвали. Через наш табір стріляли по той бік каналу, а з того боку – сюди. Перестрілка була довгою.

У десять годин вечора ми почули крики: «Ура! Ура! Ура!». Як ми бачимо, то вже біжать наші [радянські – ред.] солдати, але вони нас не чіпали, ми жили у бункерах. Нам вже ніхто їсти не давав. Ми залишилися ні з чим.



Епілог. Шлях додому

Тоді кожен почав збиратися додому - на Схід. З нами вийшло дві жіночки з дітьми. Ні води, ні їжі не було. І так ми йшли пішки, але солдати бачать хто ми такі і зупинялися вантажні машини. Найперша машина забрала жінок з дітьми, а пізніше настала наша черга. Нас довезли до залізничної дороги. А потім ми товарними потягами добиралися до міста Ченстахова [Польща – ред.]. Я не знала, де воно розташоване. І там нас усіх зібрали і видавали нам там документи та квитки на поїзда, які мали довезти нас додому. Це було безкоштовно. У третій годині ночі на 9-те травня ми чуємо, що стріляють. Було страшно, ми злякались. Ми думали, що знову війна. Але солдати почали кричати: «Победа! Победа!».

Післявоєнне життя

Тоді я з Честахови їхала додому і приїхала аж 15 травня 1945 року. А батька мого привезли пораненого у шию. Він був мобілізований одним із перших. Він не міг ходити. І так я була у своєму селі до 1947 року. Знову почався голод, була руїна. Не було посіву, техніки, коней. Німці все вкрали. Потім приїхала моя старша сестра – Люба, і забрала мене в Острог. Так я тут і залишилася. Бралася за будь-яку роботу: була наймичкою у євреїв, працювала на полі заради шматка хліба, корови доїла, аби дали поїсти. Пізніше працювала на пекарні. Була офіціанткою. Було дуже важко.

У 1949 році вийшла заміж за інваліда без ноги. Йому було 20 років, коли йому відірвало ногу. Незважаючи на це, життя почало налагоджуватись. Жити стало легше.


Баба Шура, так її називали її діти, внуки та правнуки, була доброю людиною. Всі любили слухати її історії з життя. Вона завжди була рада бачити своїх нащадків та намагалася підтримати будь-яким способом.

Свою вражаючу історію вона розповіла мені ще у 2012 році, запис зберігся досі. У 2013 році вона померла.

Авторка: Климчук Таня

Коментарі
23 вересня
Вчора
21.09.2020
20.09.2020
19.09.2020
18.09.2020
17.09.2020