Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Українізація від Лаврентія Берії. Секретна постанова 1953 року вимагала відійти від русифікації

17:55 03.05.2020
899

Політика українізації (коренізації), яка проводилася більшовиками в радянській Україні з 1923 року, наприкінці 20-х – на початку 30-х років почала згортатися, а 1932 року фактично була припинена.

Натомість у 1932–1933 року був організований штучний Голодомор, який привів до масового винищення селян – одних з головних носіїв української мови. Водночас розгорнулися на повну силу репресії проти українських культурних діячів.


Однак, попри таку політику, більшовицьке керівництво не пішло на повне знищення здобутків українізації. Адже в його планах було приєднання земель Галичини, Волині, Закарпаття, Буковини й Бессарабії, де проживало чимало українського населення і де в міжвоєнний період проводилася переважно політика його денаціоналізації – особливо це стосувалося урядів Румунії й Польщі.

Вимушена українізація приєднаних до СРСР українських земель

Більшовицьке керівництво з певною осторогою сприймало події на Закарпатті, де в жовтні 1938 року була створена Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) як автономна частина Чехо-Словацької держави.

Ця автономія в перспективі могла трансформуватися в незалежну Українську державу. Власне, такою вона була проголошена 15 березня 1939 року.

Щоправда, Карпатську Україну відразу окупували угорці. Така окупація була на руку більшовикам. Їм незалежна Українська держава (хай навіть територіально незначна) не була потрібною. Адже це могло викликати небажані для них процеси на українських землях.

17 вересня 1939 року, коли вже німецькі війська, фактично, розбили польську армію, Червона армія вступила на територію східних земель Польщі, зайнявши Галичину й Волинь. На теренах Західної України встановлювалася радянська влада, яка супроводжувалася масовим терором. Поряд з цим більшовики, щоб добитися підтримки місцевого населення, здійснили українізацію цих теренів. Українська мова стала широко вживатися в адміністрації, освіті, мас-медіа, театрі, кіно тощо.


28 червня 1940 року, після Бессарабсько-буковинського походу Червоної армії, румуни залишили Північну Буковину й Бессарабію. Ці землі стали частиною радянської України. Тут теж «соціалістичні перетворення» супроводжувалася певною українізацією.

Восени 1944 року радянські війська зайняли Закарпаття. Незважаючи на національну строкатість цього регіону, а також існування тут москвофільських настроїв, радянське керівництво все ж вирішило цей край зробити частиною радянської України й провести тут українізацію. Змагання за Карпатську Україну в 1938–1939 роках не пройшли даремно!

Однак українізація приєднаних до Радянського Союзу під час Другої світової війни українських територій мала чимало «тіней». Відбувалися масові репресії проти національно свідомих українців, була ліквідована Греко-католицька церква. На ці землі спеціально посилалися кадри з інших регіонів Радянського Союзу, які займали керівні посади й часто користувалися російською мовою.

Паралельно з цим у кінці 1940-х років була здійснена чергова чистка в Комуністичній партії (більшовиків) України під знаком боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». А на початку 1950-х років почався тиск на українську радянську інтелігенцію. У 1951 році московська газета «Правда» «викривала націоналістичні ухили» у творах українських авторів, зокрема в поезії Володимира Сосюри «Любіть Україну». Твори останнього почали вилучатися з бібліотек.

Реформаторська діяльність Лаврентія Берії

Однак смерть Йосипа Сталіна 5 березня 1953 року пригальмувала ці переслідування. Протягом весни того року, фактично, на чолі країни опинився його колишній соратник Лаврентій Берія.​

Про останнього його супротивники створили уявлення, що він ледь чи не головний винуватець сталінських репресій. Безперечно, Берія був причетний до них. Але саме він після смерті Сталіна почав проводити політику лібералізації Радянського Союзу й взяв курс на порозуміння з країнами Заходу. 9 травня 1953 року він ініціював масову амністію, сприяв припиненню різноманітних кримінальних справ, спрямованих проти діячів національних культур.

У планах Берії було повернення до політики коренізації, яка проводилася в Радянському Союзі в 1920-х – на початку 1930-х років. З цією метою цей діяч здійснив низку кроків, які мали на меті посилити вплив місцевих національних кадрів у республіках, сприяли припиненню русифікації й розвитку національних мов та культур. Стосувалося це й України.

Зокрема, за ініціативою Берії 26 травня 1953 року була ухвалена секретна постанова президії ЦК КПРС про політичну й господарську ситуацію західних областей України. У цьому документі говорилося про «грубі викривлення ленінсько-сталінської національної політики». Вказувалося, що «в керівному партійно-радянському активі кадри працівників із західних українців становлять незначну частину, а майже всі керівні пости в партійних та радянських органах зайняті робітниками, командированими із східних областей УРСР і з інших республік Радянського Союзу». Також у постанові відзначалося, що це саме стосується викладачів вищих шкіл: «…із 1718 професорів і викладачів 12 вищих навчальних закладів міста Львова до числа західноукраїнської інтелігенції належить лише 320 чоловік…»

«Треба визнати ненормальним явищем, – говорилося в постанові, – викладання переважної кількості дисциплін у вищих навчальних закладах Західної України російською мовою. Наприклад, у Львівському торгово-економічному інституті всі 56 дисциплін викладаються російською мовою, а в лісотехнічному інституті із 41 дисциплін українською мовою викладається лише чотири».

Постанова вимагала відійти від русифікації й повернутися до українізації. Звісно, в цьому був певний політичний розрахунок. Так, у зазначеному документі читаємо: «Фактичний перехід викладання в західноукраїнських вузах на російську мову широко використовують ворожі елементи, називаючи це політикою русифікації. Такий стан речей в західних областях України створює ґрунт для підривної роботи ворогів радянської влади, особливо буржуазно-націоналістичного підпілля. Факти свідчать про те, що це підпілля, незважаючи на багатолітню боротьбу за його ліквідацію, все ще продовжує існувати…» Тобто все таки українізація, на яку йшов Берія, значною мірою обумовлювалася підпільною боротьбою українських націоналістів.

Зазначена постанова була обговорена в Україні, а низка її положень почала втілюватися в життя.

Однак «коренізація від Берії», як і інша його реформаторська діяльність, були припинені у зв’язку з арештом і вбивством цього діяча 26 червня 1953 року. Він став жертвою боротьби за владу, яка жорстко велася в середовищі радянського керівництва. Постанови президії ЦК КПРС щодо коренізації, які ініціював Берія у травні-червні 1953 року, були відкликані як неправильні, такі, що спотворюють «політику пролетарського інтернаціоналізму».

Попри те, що реформи Берії, зокрема лібералізація й коренізація, були загальмовані, ситуація в Радянському Союзі вимагала їхнього продовження. Через три роки тодішній очільник Радянського Союзу Микита Хрущов засудить на ХХ з’їзді КПРС «культ особи Сталіна», почнеться «відлига», яка, зокрема, дасть певні можливості для розвитку національних культур.

«Відлига» зміниться «застоєм», коли здійснюватиметься переслідування національно орієнтований дисидентів. Зрештою, після «застою» настане в кінці 1980-х років «перебудова», складовою якої також стане своєрідна «коренізація», відродження національних культур.

Тобто, як бачимо, питання коренізації, що постало на початку існування Радянського Союзу, аж ніяк не було випадковим явищем. І хоча його «глушили», воно так чи інакше давало знати про себе протягом всього часу існування радянської влади.

Петро КРАЛЮК,

голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»,

професор, заслужений діяч науки і техніки України

***

Передруковано з сайту Радіо Свобода з дозволу автора

Читайте також: Викладача Острозької академії номінували на отримання Національної премії України

Коментарі
30 травня
Вчора
28.05.2020
27.05.2020
26.05.2020
25.05.2020
24.05.2020
23.05.2020