Михайло Якубович розповів про переклад Корану, батька та поїздки за кордон

Ще в 2010 році молодий науковець-арабіст, викладач Національного університету «Острозька Академія» Михайло Якубович взявся до перекладу Корану українською мовою. Зрештою, в 2013 році результати його праці вийшли друком у Саудівській Аравії. Нині ж його переклад вже вийшов друком і в самій Україні.

«Перше видання з’явилося ще три роки тому, в Центрі імені короля Фагда з Видання Корану, який розташований у Медині, в Саудівській Аравії. Центр імені короля Фагда, заснований ще на початку 80-их років – це чи не єдина в світі спеціалізована інституція, яка на найвищому рівні якості видає як оригінал Корану, так і переклади та різного роду коранознавчі дослідження.

У Саудівській Аравії офіційно поширюється виключно текст, виданий у Медині. Тому інтерес цієї інституції до Корану можна зрозуміти, адже до українського тексту там уже вийшло зо 50 перекладів на інші мови! Окрім суто видавничих потужностей (а вони просто величезні – думаю, це одна з найбільших друкарень у світі!), у Центрі імені короля Фагда функціонує великий академічний відділ, де виконується редакторська робота. Знаючи це, я й звернутися до них із пропозицією про видання (тоді робота лише починалася).

Мене, між іншим, часто запитують: невже в Саудівській Аравії читають українською? Певною мірою, так: залучали експертів-філологів з України, та й серед членів комісії були дослідники, які мали обізнаність у слов’янських мовах. Тому із порозумінням і зауваженнями проблем не було. Думаю, питання тут не стільки у країні видання, скільки в авторитеті самого Центру.», – розповідає Михало Якубович у розмові письменниці Вікторії Гранецькій

— Як відбувався пошук видавця в Україні? Ви самі звернулися до «Основ» чи видавництво зробило Вам пропозицію? Чи розглядалися інші українські видавці нарівні з «Основами»?

— Оскільки вже була угода про видання із саудівською стороною, спеціальними пошуками видавництва я тривалий час не займався. Утім, свого часу зі мною зв’язалася директор видавництва «Основи» Богдана Павличко й запропонувала зробити видання в Україні.

Варіанти з іншими видавництвами я всерйоз не розглядав, думаю, «Основи» це чи не найкращий варіант. Звісно, можна самостійно видавати переклад за технологією «роздрук на вимогу», але я вірю, що цей текст буде сприйнятий читачами із великим зацікавленням, тому краще одразу друкувати більш-менш достатній наклад.   

Переклад Корану українською мовою

— Перед публікацією в «Основах» Ваш переклад був доступним в електронному форматі для всіх охочих. Мабуть, то було зроблено з метою ознайомлення українського читача зі змістом сакрального тексту? Чи отримували якісь відгуки на власну перекладацьку роботу?

            — Насправді це сталося ще перед друком першого видання. Текст у вигляді зображень з’явився на сайті Центру імені короля Фагда, але оскільки навігація на сайті здійснюється арабською, то мало хто з України міг там його віднайти. Пізніше, за моїми спостереженнями, на деяких мусульманських сайтах його «зібрали» із зображень в один файл, звідки вже завантажувати й читати було куди простіше.

Тоді я почав збирати і відгуки, і коментарі, а що найголовніше, пропозиції. Утім, друковане видання практично не мало відмінностей від електронного. А ось уже нове видання врахує деякі зауваги – більшість із них, звісно, не критична, але все ж суттєво покращить і передачу смислу, і «читабельність» тексту. Загалом у текст внесено понад сотню правок.

            — В одному зі своїх попередніх інтерв’ю Ви сказали, що працювали над перекладом близько п’яти років. Поділіться секретом, будь ласка, як за такий порівняно короткий термін Ви встигли виконати цю досить велику за обсягом роботу?

            — Це досить складне питання, тому що робота просувалася нерівномірно – інколи цілі дні присвячував виключно перекладу, інколи приступав набагато рідше. Сам Коран – це приблизно 300-400 сторінок тексту в перекладах на європейські мови. Це, з одного боку, не так уже й багато, а з іншого – ціла нескінченність, смислова безмежність передусім. Було натхнення. Мене в моїй роботі підтримували рідні, батьки, особливо тато. На жаль, минулого року він відійшов у кращий світ...

Саме завдяки батьку я свого часу й познайомився не лише з Кораном, а й з ісламською культурою – тато тривалий час мешкав у Середній Азії.

— Щиро співчуваю з приводу Вашої втрати. Ваш батько був відомим художником, залишив по собі багато непересічних, талановитих полотен. Розкажіть ще трохи про нього і про те, як він вплинув на Ваш світогляд.

— Мій батько, також Михайло Якубович, походив із Білорусі, але тривалий час прожив у Середній Азії. Власне, завдяки йому я вперше й познайомився зі Сходом. Його основною професією була ядерна фізика, хоча тато мав дуже багато й інших зацікавлень – і філософія, і астрономія, і живопис. Кар’єру науковця він не зробив, але підготував дуже багатьох учнів.

У нього був дуже широкий обрій пізнання, оскільки він поєднував логічне мислення із чуттєвим сприйняттям світу, що знаходило відбиття і в його роботах, як символічних, так і відбитті реальності – натюрмортах, пейзажах... Нині навіть не перерахую усіх країн, де вони зберігаються в приватних колекціях. Я поки не знайшов в собі здібностей ні до точних наук, ні до живопису, але ось філософський обрій мене завжди захоплював. Тато допомагав мені передусім психологічно – зорганізуватися, сформулювати мету, докласти належних зусиль для того, щоб чогось досягнути. Він умів зацікавити високим, це рідкісний талант.

— Що ж, наразі Ви відомі в Україні не лише як перекладач, авторитетний науковець-сходознавець, викладач НУ «Острозька академія», а й як дослідник доктринальної й філософської думки ісламського світу. Скажіть, чи доводилося стикатися з упередженнями, несприйняттям в Україні ісламу загалом та Корану зокрема?

— О, так, на жаль, це було, і навіть не одного разу. Чомусь послідовники деяких конфесій сприйняли це як «виклик». Одного разу редакція місцевого видання, яка робила зі мною інтерв’ю, навіть отримувала гнівні листи про необхідність скликання «Ради Церков» і ледь не осуду такого видання. Утім, релігійні діячі, з якими я знайомий (священики різних церков, протестантські пастори та ін.), зокрема й мої студенти заочного відділення релігієзнавства, де я вже п’ятий рік викладаю, сприймали таку працю позитивно.

Люди, які мають справді глибинний інтерес до духовного, завжди радо сприймають те, що відповідає їхньому ходу думок, тим більше, що ключова ідея Корану й Біблії фактично однакова – це віра в єдиного Бога.

Інше питання, це уже тлумачення сакральних текстів, наприклад, християнсько-мусульманська полеміка щодо Трійці, природи Ісуса та ін. Але будь-яку полеміку слід переводити в діалог, принаймні, чути іншого. Навколо Корану, на жаль, є чимало стереотипів, частину з яких переклад і допоможе розвіяти. Проте порівняно із сусідніми країнами, наша держава досить толерантна. Нещодавно, до речі, з нагоди дня народження перше видання перекладу Корану з рук муфтія Саїда Ісмагілова отримав Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет.

— А як щодо художніх текстів? Наразі український читач, на жаль, майже не знайомий із художнім світом арабської літератури, нам дуже не вистачає фахових перекладів та ошатних видань. Чи не хотіли б якось узятися за переклад арабської прози або поезії українською, а якщо так, то які автори і твори близькі особисто Вам?

            — Із цим дуже складно в нас. Є, звісно, деякі переклади середньовічної класики (ще виконані Агатангелом Кримським), але того замало. Особисто я взявся би за більш нову літературу, навіть першої половини минулого століття – тих самих єгиптян Тауфіка аль-Хакіма, Хусайна Таги, Наджіба Махфуза (нобелівського лауреата!) чи, наприклад, менше відомого, але не менш цікавого  Наджіба аль-Кіляні.

Потрібно декілька «пластів» літератури – непогано мати українською хоч декілька популярних романів, а в додаток можна й щось «серйозніше», елітарніше. Звісно, це вже «мегапроекти», а почати можна з антології сучасної поезії – вона у арабів блискуча, колись вважалося, що кожен освічений араб має писати вірші. Можна згадати ще одного автора ХХ століття, сирійця Нізара Каббані, палестинця Махмуда Дервіша...

Цікаві процеси відбуваються нині й у літературі країн Перської Затоки – Катарі, Саудівській Аравії. Там же нині не лише «нафту качають», а й інвестують в освіту, в культуру, в науку. На жаль, українському читачу імена арабських літераторів поки мало що говорять.

Можливо, колись я посприяю тому, що їх знатимуть краще, але ж, нагадаю, я сам радше дослідник, ніж перекладач чи літератор. Проте, на жаль, фахові філологи – знавці східних мов, яких у нас подекуди готують, не йдуть в таку «культурну роботу», віддаючи перевагу куди практичнішим та більш оплачуваним сферам діяльності.

— Пане Михайле, Ви перекладаєте не лише з арабської, але й з англійської мови, також володієте білоруською, польською, італійською. Напевне, маєте якусь особливу власну методику вивчення іноземних мов? Не бажаєте поділитися нею з читачами?

            — Так склалося в моєму житті, що, не будучи фаховим перекладачем, уже роками займаюся перекладами. Як на мене, переклад – це мистецтво, тому тут на першому місці має бути вправність, а не відповідність якимось заданим схемам. Може, це прозвучить банально, але ось тут справді немає меж досконалості, і коли після чергового перекладу відчуваєш, що міг би зробити ще краще, це нормально.

Вивчення мови дається складно загалом, до поліглотів я себе ніколи не відносив, адже чимало речей треба просто визубрити – наприклад, якісь базові граматичні речі. Скажімо, свого часу я вивчав перську й іврит, але особливих успіхів, на жаль, не здобув. Мені здається, краще досконало вивчити одну-дві іноземні мови, ніж намагатися пізнати «всього потрошку». Скажу відому істину – мову слід постійно практикувати, зокрема й на письмі. Це, крім того, ще й допомагає тримати мислення в тонусі.

— Знаю, що Ви часто буваєте за кордоном, берете участь у наукових конференціях, дослідницьких проектах – словом, практикуєте так званий академічний туризм. З огляду на те, що Ви побачили у відвіданих країнах, можете зробити порівняльний аналіз розвитку науки й освіти у нас і за кордоном? Які першочергові реформи, на Вашу думку, слід започаткувати в Україні, аби досягти позитивних зрушень?

            — За останніх декілька років довелося побувати в дуже багатьох країнах – і в європейських, і на Близькому Сході, і в США. Нещодавнє тривале перебування в США, де, зокрема, я проходив стажування у Інституті перспективних досліджень в Прінстоні, дало можливість ще глибше познайомитись зі справді передовим баченням освіти. Американський досвід показує, що можна поєднувати освіту й дійсність, а це стає можливим тоді, коли є суспільний запит на науку.

У нас, на жаль, університети залишаються «вищими школами», де багато теорії та мало практики, де наука практично не фінансується, а надмірне навантаження часто позбавляє викладача не те що можливості вдосконалюватись як науковцю, а й розвиватись як особистості. Але, як на мене, основна біда нашої освіти – це залежність долі «бюджетника» (це в нас уже давно майже образливе слово) від «тараканів» у голові малого чи великого чиновника від освіти.

Сьогодні, скажімо, видають один наказ без жодних пояснень, назавтра з’являється новий, уже «покращений», потім нове обличчя старої системи все це перекреслює й вигадує щось третє, часто без жодного попереднього обговорення. Так створюється імітація реформ, яка часто зводиться до продукування нових контролюючих інституцій та збільшення кількості звітів («проставляння галочок»).

Цю проблему може вирішити автономія вузів та автономія в самих вузах, коли доведеться зважати на фактичну дійсність, а не класти здоров’я на потрібну комусь «нагорі» бюрократичну звітність. Інше питання – наскільки готова наша наукова спільнота, яка часто радше нагадує релігійну громаду закритого типу («секту»), ніж прошарок суспільства, до таких суттєвих перемін.

— Як оцінюєте військово-політичну ситуацію, що склалася наразі в нашій країні? Яким чином вона вплинула на українську мусульманську громаду? Що нас очікує у найближчому майбутньому, як гадаєте?  

            — Я не належу до кола всезнаючих «фейсбук-аналітиків», хоча, безперечно, слідкую за новинами й маю свою думку. На жаль, ця війна далеко не перша в Україні. Коли держава знаходиться на вістрі геополітичного протистояння, втриматися на плаву дуже важко. Головне зараз – зберегти Україну не просто як територію, а як українську Україну, а не «Малоросію». Можливо, я дещо перебільшую, але якби ми хоча б років 5-10 тому активно взялися за розвиток нашої культури та освіти, зокрема й на Сході, то змогли б попередити ті зовнішні втручання, які мають місце зараз. Комусь це не сподобається, звісно, але ж погляньмо правді у вічі – у нас не просто ахіллесова п’ята, у нас ціла нога, в яку поцілив ворог.

Чимало людей, які або взагалі не ідентифікують себе в рамках України, або продовжують жити радянськими чи імперськими міфами. Дуже мало було зроблено нами для того, щоб це подолати. «Українськість» часто зводилася до пропаганди сільської культури, а не міської, мало хто дбав про те, щоб українська культурна політика (чи вона взагалі існувала?) давала свої плоди.

Мусульмани чи не найбільше постраждали від цих подій, адже переважна більшість сповідників ісламу проживає в Криму та на сході України. Звісно, теж є дискусії стосовно цього, але більшість мусульман підтримують цілісність України, країни з чи не найвищим рівнем релігійної свободи на пострадянському просторі. Багато мусульман нині служать в лавах Збройних Сил. Чесно кажучи, я вважаю, що це протистояння (у різних формах) затягнеться на роки. Тому краще українцям триматися одне одного, адже ніхто, крім нас самих, про інтереси України дбати не буде.