Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

50 кілометрів «червоно-чорного» або Стежками князів Острозьких за шість сторінок

15:10 22.05.2018
986

Впродовж трьох днів (з 18 по 20 травня) 70 мандрівників із різних областей України пройшли «Стежками князів Острозьких». Я була серед них.

Ми відвідали Межиріцький Свято-Троїцький чоловічий монастир, пройшлись територією національного парку «Дермансько-Острозький» та побували на руїнах Новомалинського замку. І все це пішки.

Ми подолали близько 50-ти кілометрів за час проведення табору.

Тому я вважаю, що маю право дати кілька порад стосовно перебування в таборі. Щоб люди, які приходитимуть сюди в наступних роках, не повторили моїх помилок.

Поїхали, точніше go!

День перший

Прокинулася о сьомій. За вікном ішов дощ. Перша думка – нікуди не піду. Переборола її та вилізла з ліжка. Швиденько зібрала рюкзак і усвідомила, що не купила дощовик (провтик №1). А дощ на весь день передають.

Де о восьмій годині в Острозі можна придбати дощовик? Правильно, ніде. Вирішила діждатись дев’ятої (а на 9.00 вже збір на площі!). Попила чаю й погнала на збір.

Прибігла, залишила речі біля людей, які потроху почали збиратися.

Побігла в «АТБ». З’ясувала, що в «АТБ» дощовиків нема. Тому побігла в «ЕКО» . Там їх теж не виявилось.

Знайшла дощовик за 10 хвилин пошуку на другому поверсі в Універмазі ( за доступною ціною 21 грн) у приємної продавчині. Трохи пізніше довідалася, що в магазині «Все від 3 грн…» дощовики теж є.

По дорозі назад забігла в аптеку, придбала пластир (не знадобився) і крем від комарів (дуже знадобився).

На площі вже було досить людно, дощ посилювався.

Запропонували бути хорунжою. Погодилася. Дали в руки прапор «Національного альянсу». Пояснили, що треба робити. Не запам’ятала. Почала хвилюватися. Закинула рюкзак і спальник в машину (і добре зробила!).

Після нас поділили на «рої» (я потрапила в третій «рій», нашим «ройовим» став друг Химера (Сашко Подвишенний) і вишикували у формі літери «П».

Подумала: куди я потрапила. Армія? За всі порушення пригрозили відтисканням на кулаках.

Розпочалось офіційне відкриття. Ми винесли прапори. Ніби добре. Двоє представників місцевої влади побажали нам успіхів і ми рушили.

Першою точкою була Замкова гора. Там Устим (Юрій Устимчук) коротко розповів декілька історичних цікавинок та фактів. Ще зробили спільне фото і пішли далі.


Колона людей в дощовиках, яка із прапорами крокувала і скандувала «Слава Україні», не могла залишитись непоміченою в Острозі. Тому перехожі запитували, хто ми такі і куди прямуємо? Реакція людей піднімала настрій (мені точно!)

Наступною точкою на нашому маршруті став Межиріцький Свято-Троїцький чоловічий монастир. Там монах нам розповів про головну святиню монастиря – родинну реліквію князів Острозьких, подаровану Вселенським патріархом. Також він розказав про коронацію цієї ікони та визнання її чудодійності навіть за межами православного світу. Було пізнавально.

Після того ми зробили спільне фото біля Межиріцької оборонної печі, яка розташована недалеко від монастиря.

По дорозі до Новомалина, нашої другої тривалої зупинки, ми співали пісень та зупинялися біля кожної церкви. Коротко це можна описати рядком з пісні Братів Гадюкіних «Ми хлопці з Бандерштату»: …ходимо до церкви, шануємо батьків.

Десь на підході мені доручили нести прапор. Скривилась, але взяла. На кулаках стояти не вельми хотілось.

У селі Новомалин запитала «ройового» скільки ми вже пройшли. Він сказав, що десь 15 км. Запишалася собою. Прозвучала команда обідати. І тут я зрозуміла, що залишила перекус в рюкзаку(провтик № 2). Але світ не без добрих людей, і Даша Зайцева нагодувала мене бутербродами і напоїла чаєм.


Після обіду місцева краєзнавиця та вчителька історії, яка тримала в руках чорну парасолю, розповіла нам таємничу легенду про священну чашу, яка передавалась між поколіннями власників цих територій. Почався дощ.

По обіді ми вирушили далі. Наш маршрут пролягав по території парку «Дермансько-Острозький». Через таємничий ліс і закинуті хутори, які пустують з 70-х років минулого століття . Все це неймовірно красиво і лячно водночас.

Так ми перетнули кордон між Острозьким і Здолбунівським районами. І опинились у с. Буща, перша згадка про яке датована 1322 роком.


Біля місцевої церкви (тут знаходяться старі козацькі могили) краєзнавець розповів нам про давні звичаї, які були тільки тут . Наприклад, бджолярі визначали яким буде врожай за допомогою коня. Запускали його у верес, а потім брали кінчики хвоста і куштували їх. Якщо там зібрався солод - то буде врожай, якщо ні - то не буде.

Ще він розповідав легенди урочища «Пекло» та запросив усіх охочих на дводенний фестиваль «Буща-Папороть», який відбувається у селі на Івана Купала.

Далі ми рушили до останньої на цей день точки місця нашої ночівлі – села Батьківці. Шлях пролягав по екологічній стежці, яка тягнеться через болото. Нас попросили поводитись тихо, щоб не заважати кохатися птахам.

Тут в мене вперше виникла думка, що навряд чи хтось з князів Острозьких ходив цими стежками. А ще я відчула, що в мене є ноги.

Проте це вже було справою честі , і я повинна була довести собі, що я зможу.

Ми потрапили на місце десь о восьмій вечора. Там було неймовірно красиво і затишно. Село в якому три хати, і лише в двох хтось мешкає. Хазяйка дому, пані Людмила, розповіла, що в іншій хаті живе знахарка, яка приносить їй молоко, коли вона сюди приїжджає.



Ноги були мокрі й змучені і я зрозуміла, що треба було взяти змінне взуття (провтик № 3).

Але коли хтось сказав, що ми подолали за сьогодні 30 км, то моя внутрішня націоналісточка витанцьовувала з останніх сил.

Потім ми очікували на вечерю і знайомились. Під час вечері я зрозуміла, що не взяла приборів (провтик № 4), і якби не Алла Устимчук, яка всі три дні ділилась зі мною приборами, то навіть і не знаю, що було б.

Після вечері хтось співав, хтось сушив взуття біля ватри, а я пішла спати. Ага, забула сказати, мене відправили (хоча я й не сперечалась) спати в стодолу на сіні.

Я довго крутилась. І заснула лише під пісні Віктора Павлика, які хтось тихо наспівував в протилежному кутку стодоли.

День другий

Другий день розпочався з підйому о дев’ятій ранку. На сіні спалось надзвичайно солодко і, що важливіше, тепло.

Тапки за ніч не висохли, довелось вдягати на ноги торбинки.

Спочатку в нас була руханка. І всі, хто не встиг отямитись після сну, змогли зробити це тут.



Далі сніданок.

Потім ми сиділи у великому колі та знайомились. Кожен розповів коротко про себе. Всі охочі могли ставити запитання. Я боюсь публічних виступів, навіть коротких, тому трішки хвилювалась. Черга дійшла до мене. Сказала, що я поза партійна і не належу до жодної організації, тобто не організована. Жарту не зацінили. Але все пройшло добре.

Всі виявились такими крутими і активними. Відчула гордість, що сиджу поруч із такими людьми.

Потім у нас була лекція про історію націоналістського руху в 20 столітті від бунчужного Максима Каширця . Ми обговорювали УПА, ОУН, Холодний яр і ще багато-багато інших сторінок та особистостей українського повстанського руху.

Потім до нас приїхали представники «Правого сектору» у Рівненській області, щоб продемонструвати нам принципи роботи зі зброєю. Нас розділили на дві групи для зручності.

Я потрапила в групу, яка пішла слухати лекцію від ройового Химери. В стодолі на теплому сіні він розповідав про важливість віршів Шевченка для зародження національної свідомості народу, польський побутовий патріотизм та Революцію Гідності. Було цікаво, хтось навіть заснув (бо втомився!).

Опісля ми помінялись місцями з першою групою і пішли на оглядини зброї. Можна було постріляти холостими набоями, потримати в руках різні прилади та приміряти бронежилет.



Я, не маючи бажання тримати в руках зброю, взялась читати вісник «Правого сектору». Потім вирішила це з кимось обговорити. Дякую Сергію Ігнатенку за позицію, і витрачений час.

Потім ми грали в «заплутані огірочки». І мали годину вільного часу, коли повинні були підготувати якийсь номер на вечірню ватру.


Дівчата з мого «рою» склали геніальні тексти, переробивши уривки з відомих композицій. Я думаю, що вони не будуть проти, якщо я поділюсь деякими тут:

****

Хочеш, я твоїм чоботом буду,

Сухим берцом, свіжим буду,

Чистим… я буду чистим, як слід,

Якщо ти ватру розпалиш мені.

***

Бринь, згоріли мої кроси!

Бринь, піду я завтра босий!

Бринь, вдягну я дві торбинки!

Бринь, піду в них до горбинки!

***

Коли до Гурб твоїх лишається півподиху,

Коли до Гурб твоїх лишається півкроку…

Затим була вечеря. Я не хотіла вечеряти. Тому підійшла до «ройового», друга Химери, і запитала чи «можна доповісти?» На що він відповів, що «можна Машку за ляшку», а правильно казати «дозвольте доповісти» smiley. Так і зробила.



Потім хлопці розпалили ватру. Це була моя перша ватра такого розміру. Весь час хвилювалася, що іскра впаде на волосся. Хтось навіть підбадьорив, що волосся на голові за сім секунд згоряє. Замислилась.

Кожен рій виступив зі своїм номером.

Грали в ігри, співали пісень, зокрема особливою популярністю користувались композиції «Ти ж мене підманула» та «Меч Арея». Намагалася згадати «Пісню Чугайстра». Запитала в людей. Довелось пояснювати хто такий Чугайстер.

Потім всі їли мед. З банки. Однією ложкою. Ух, як об’єднує. А ще «пускали іскру». Двічі. Перший раз хтось пропустив. Так закінчилась офіційна частина другого дня. Але неофіційна тривала ще досить довго, хтось співав біля вогнища, хтось декламував вірші та голосно сміявся.



День третій

На третій день я прокинулась за годину до підйому. Тому мала можливість насолодитись неймовірною красою природи і співом птахів.

Також трішки допомогла на кухні і поспілкуватись з Юрієм Устимчуком, якому я розповіла про страх публічного виступу. Він порадив уявити себе сонечком, від якого під час виступу розходяться промінці. Запам`ятала.

Потім був підйом. Я зібрала свої речі. Поснідала кавою зі згущеним молоком. Ми разом прибрали територію і вирушили у напрямку кінцевої точки наших мандрів – села Гурби.




На шляху ми знову зустрілися з пані Оксаною Головко і вона показала нам червонокнижну «лілію лісову», а ще камінь, якому багато років.

До Гурб було десь 15 км і всю дорогу ми співали та говорили.

Коли прийшли, то на нас чекав обід. Пані Людмила напекла оладок зі сливовим варенням, таких смачних я ще не куштувала.



Опісля ми ходили до монастиря. Постояла в храмі декілька хвилин, стало погано. Вийшла. Помітила, що люди кудись ідуть. Пішла слідом. Помітила криївку. На вході запитали пароль. Довго не мізкуючи, відповіла «Слава Україні». Увійшла. В криївці було темно і вогко (і запах ще той). Хтось з дівчат роздивлявся стенд під назвою «Жінки УПА» і сказав, що всі такі красиві. Інших сюди б і не вчепили, відказала я. Вийшла. Пригріло сонце.



Втома взяла своє, і я ледь не заснула на лавці.

Далі у нас було офіційне закриття. Я знову тримала прапор «Національного альянсу», нам подарували магнітики. І ми подякували всі одне одному за проведений разом час. А ще було багацько спільних фото та щирих дружніх обіймів.

Потім ми повантажили речі в автобуси, і поїхали назад в Острог. Спочатку сміялись та співали, а потім я заснула. І прокинулась вже на місці.

Загалом я задоволена мандрівкою. Було атмосферно. Навіть часом з опадами, які залишили приємний осад, у вигляді нових знайомств і незабутніх вражень.

Вже очікую наступного року!




Ліля ПОМЕРНЮК

Коментарі
16 серпня
Сьогодні
Вчора
14.08.2018
13.08.2018
12.08.2018
11.08.2018
10.08.2018
09.08.2018
08.08.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин