«Не універсальний чоловік», – Віталій Максимчук про фемінітиви, чоловічі професії та українську мову

Українська мова зазнає постійних змін. Одна з найпомітніших тенденції її сучасного розвитку – фемінізація. 

Про явище фемінізації української мови говорили з кандидатом філологічних наук, старшим викладачем кафедри української мови і літератури Острозької академії Віталієм Максимчуком.

Жіноче від чоловічого?

— Фемінітиви можна знайти вже у словниках 16 століття. Проте за часів Радянського Союзу їх із тих словників прибирають, бо російська, мова братів наших менших, надає перевагу іменникам чоловічого роду.

На запитання про те, чи паралельно з іменниками чоловічого роду виникають фемінітиви, Віталій каже, що ні.

— Українська словотвірна система творить фемінітиви від маскулінітивів, тобто іменники жіночого роду ми творимо від іменників чоловічого. Коли у нас з’являється іменник «вчитель», після цього, додаючи суфікс «к», маємо іменник вчителька. У нас з’являється іменник «поет» (від слова поетика чи поезія), ми, додаючи суфікс «к», творимо іменник «поетка», або, додаючи суфікс «с», утворюємо іменник «поетеса». Тобто говорити про їх паралельну появу, очевидно, не доводиться.

Однак, маємо винятки – назви осіб за місцем проживання. Україна, відповідно українець (суфікс «ець») і українка (суфікс «к»). Тобто говорити, що українка пішла від українця – ми ніяк не можемо, бо мало бути щось на кшталт «українечка».

«Чоловічі» професії

— Раніше жінка виконувала лише домашню роботу, сиділа вдома і берегла своє вогнище. Усю іншу роботу виконували чоловіки, які вчилися, забезпечували сім’ю, ставали мисливцями, здобували професії. Жіноча професія була, очевидно, непотрібною суспільству, і жінку сприймали як людину, яка повинна виховувати дітей. Коли жінки приходять у початково «чоловічі» професії, з’являються фемінітиви. Якщо в нас раніше був лише бізнесмен, тепер у нас жінка приходить у бізнес, і ми запозичуємо лексеми: бізнесвумен, бізнеследі. Цікаво ще те, що в нас з’являється іменник бізнесменка. Тобто бізнесмен – це чоловік, ми до нього додаємо суфікс «к», і утворюється щось таке цікаве: ніби ще чоловік, але вже зовсім жінка. Те саме і з іншими професіями: раніше жінки не працювали у ядерній фізиці, інженерії. Зараз у нас жінки працюють скрізь і можуть були ливарницями, інженерицями. А ще зараз існують моделі паралельного творення: є фотографиня, є фотографеса, є фотографка.

— Мова сама обере, яке слово залишиться. Не ми, а мова. Мова сама вилучає непотрібні їй слова. От приклад: ви знаєте, що слово юнка раніше у мові не існувало, був юнак. Але Павло Тичина свого часу створив іменник юнка, який прижився в українській мові. Паралельно із тим іменником Михайло Драй-Хмара витворює інше слово на позначення осіб жіночої статі – юниця. Але мова обирає юнку, відкидаючи юницю, – говорить Віталій Максимчук.

Здивування у чоловічому роді викликають, наприклад, професії «балерина» та «медсестра», які ми звикли бачити у жіночій формі.

— Очевидно, пов’язано з тим, що медсестра – це помічник лікаря. Тобто це була жінка, яка допомагала чоловіку виконувати певні операції. Хоча зараз паралельно функціює іменник медбрат. Те саме стосується і балерини: балерина, це, можливо, не професія, а рід заняття, хобі, яким цікавилася та чи інша дівчина. Вона хотіла себе реалізувати на сцені – вона танцювала балет і ставала балериною. Зараз паралельно використовують іменник балерун, хоча не всі науковці згідні з тим, що його варто вживати в українському мовленні.

Поза нормою патріархального суспільства

Сьогодні більшість фемінітивів існують поза нормою української мови, тобто вони не записані у словниках і їх, зазвичай, не можна використовувати у офіційних документах. Хоча маємо і позитивні приклади.

Запитуємо у Віталія Максимчука, як кандидат філологічних наук ставиться до порушення норм української мови.

— Позитивно, оскільки мовна норма категорія історична. Те, що було нормою років 10-20 тому, на сучасному етапі вже може бути анормативним, а те, що було анормативним – можна вважати нормою. Нам треба ґендерно вирівняти нашу мову: щоб у нас був і журналіст, і журналістка, і професор, і професорка, і доцент, і доцентка. Виникає цікаве питання: коли дівчина вчиться в університеті, вона – студентка; вона іде далі – вона стає апірант; а захищається вона – професор чи доктор. Вона втрачає свою фемінність, стаючи на щабель нібито чоловічої професії. Це пов’язано, очевидно, з тим, що наше суспільство патріархальне.

Водночас, поки фемінітиви не є нормою української мови, нормою є узгодження іменника чоловічого роду й імені жіночого: журналіст Леся, прем’єр Юля.

— Це абсурдно співвідноситься, моя думка – цього не варто робити. Якщо в нас є Леся або Юля, значить вона є журналісткою або прем’єркою. Ми ж не кажемо – учень Іванна, ми кажемо – учениця Іванна.

Не універсальний чоловік

Сьогодні чоловічий рід використовують для позначення як чоловічих, так і жіночих професій, опираючись на його універсальність. Чи ж є він насправді таким?

— Узагалі про універсальність не можна говорити ніде. Якщо ми маємо в українській мові три грамеми роду: чоловічу, жіночу і середню, то я не бачу потребу говорити про універсальність. Якщо у нас жінка може обіймати професію, ту саму що і чоловік, інколи виконувати краще ту чи ту роботу, то про яку універсальність можна говорити? Візьміть Ангелу Меркель: вона канцлер чи канцлерка Німеччини? Вона очевидно канцлерка, яка, здається, краща, ніж її попередник Герхард Шредер, і виконує свою роботу на хорошому рівні.

Чи треба норму?

Цікавимося у Віталія Максимчука, чи треба унормовувати фемінітиви і коли.

— Треба. Якщо ми йдемо в Європу, нам треба вирівняти мову. Якщо ми порівняємо, до прикладу, чеську мову, яка, до речі, зазнала чималого колоніального впливу Німеччини, в них паралельно існують іменники на позначення чоловічої статі й жіночої статі. Якщо в них є доцент, отже в них є доцентка, якщо в них є професор, у них є професорка, і це норма. Чехи цього не бояться. Як тільки з’являється назва професії, вони відразу витворюють чи шукають номінативне позначення чоловіка і позначення жінки.

Коли фемінітиви стануть нормою, очевидно, вирішувати не мовознавцям. Це має вирішити суспільство. Якщо суспільство сприйматиме це як норму, якщо не буде там цього «це не гарно», або відмазка «це не звучить». Нічим не пояснюють, це просто не звучить і все! Я думаю, що можна за років 5-10 ввести це в норму. Але для того, щоб це стало нормою на звичайному такому рівні, потрібно хоча би два покоління, себто півсторіччя.

Ольга КИРИЛЕНКО