Життя та творчість видатної острозької художниці Лідії Спаськи

Лідія Іванівна Спаська народилась в день святої Лідії – 5 квітня 1910 р. в м. Умані, у благочестивій заможній сім’ї Івана Лук’яновича та Євдокії Лисяних, в якій була восьмою дитиною.

Дитячі роки майбутньої художниці пройшли у батьківському маєтку в с. Гавчиці (нині Мурав’їще), недалеко від містечка Ківерці Луцького повіту. Величезне помістя включало десятки гектарів лісів, заливні луги, з яких поставлялось сіно на царські конюшні, пруди та кілька дерев’яних будинків. Іван Лук’янович був поміщик, який сам любив працювати на землі.

Лідія Іванівна згадувала, що в нього завжди були мозолисті руки, настільки сильні, що він міг зігнути підкову і зім’яти п’ятак. А ще батько був дуже доброю та чуйною людиною.

Атмосфера щирості і доброти формувала характер майбутньої художниці. Дитинство – колиска душі, що тут посіється, буде на все життя. Лідія Іванівна завжди вражала всіх своєю відкритістю до людей, життєрадісністю, доброзичливістю, лагідністю, а особливо, своєю духовністю, вона завжди говорила про Бога, завжди закликали всіх прагнути не житейських гараздів, а Божого царства.

У вісім років Лідія вступила до Луцької гімназії. У цей час сім’я переїхала в добротний батьківський будинок, розташований в центрі міста. Старовинний Луцьк з його замком, соборами, костелами і монастирями зачаровував дівчину, будив фантазію, спонукав до творчості. У Луцькій гімназії вона продовжувала розвивати свої художні здібності. Художниця згадувала, що ще з раннього дитинства любила розмальовувати крейдою та вугіллям дверцята шаф і буфетів.

У гімназії на уроці малювання, коли вчитель ставив натюрморт, у неї виходило так собі, їй не дуже цікаво було малювати мертву натуру. Зате, коли малювали портрети, вона отримувала тільки п’ятірки. Її завжди приваблювали людські обличчя, змалку вона любила пильно вдивлятися в них і розглядала їх настільки уважно і довго, що це часто приводило сторонніх людей до зніяковіння та збентеження, тому Ліда мріяла мати шапку-невидимку. Ця звичка пізнавати через риси обличчя характер людини збережеться у неї на все життя і допоможе намалювали сотні чудових портретів, в кожному з яких розкривається духовний світ особистості.

Після закінчення гімназії, (орієнтовно 1928 – 1929 рр.) Лідія два роки навчалася у Варшаві, в приватній школі імені Крижановського у таких видатних митців як Нартовський, який викладав акварель, та професор Слупський – директор школи, який викладав малюнок. Художниця завжди з любов’ю згадувала своїх вчителів і повторювала слова професора Слупського: «найкраща квітка, яка розквітає в душі людини – це почуття вдячності»

З Родиною

20 жовтня 1931 року померла від раку мама художниці, залишивши їй невелику спадщину. Старші брати радили їй збудувати на ці гроші у Луцьку дохідний будинок і з нього жити. Але Лідія захотіла вчитися малюванню далі. Новою сходинкою її художньої освіти став Париж. Вона приїхала туди через 40 днів після смерті мами і прожила тут 4 роки. Ці роки Лідія Іванівна завжди згадувала як самі щасливі в її житті. На той час Париж був найбільшим мистецьким центром Європи, до якого звідусіль з’їжджалися молоді живописці, щоб удосконалювати свою майстерність.

В академії Жюліана молода художниця засвоювала техніку олійного живопису, очевидно успішно, оскільки одна з її робіт (торс чоловіка) була відібрана на виставку разом з картинами відомих тоді художників. Лідія Іванівна пригадувала, що дуже хвилювалась, коли підходила перший раз до академії, адже вона зовсім не знала французької мови. Але, відчинивши двері до великої зали, де працювало багато живописців, вона побачила майже біля самих дверей свою колежанку по Варшавській художній школі Ванду Ревську і дуже зраділа, оскільки проблема з мовою зникла само собою. З академії Жюліана Лідії Іванівні запам’яталась також проста прибиральниця, яка продавала для молодих художників папір, олівці і фарби. Вона завжди повторювала: «cherchez beaute» («шукайте красу»).

Юлія Миколаївна Рейтлінгер (1898 – 1988) навчила її темперної техніки іконопису. Сама вона на той час була одним з провідних майстрів іконопису. 

Величезне значення в житті Лідії Іванівни мала зустріч з відомим російським філософом і богословом Сергієм Миколайовичем Булгаковим (1871 – 1944). На той час він був професором кафедри догматичного богослов’я у заснованому при його активній участі Православному Богословському Інституті та священиком в церкві Преподобного Сергія Радонежського, сподвижником першого предстоятеля Російської православної церкви за кордоном – архієпископа Євлогія, ідеологом і активним учасником екуменічного руху. Отець Сергій приділяв велику увагу духовному керівництву молоді, для якої завжди залишався незмінним наставником і авторитетом.

У Парижі Лідія Іванівна зустріла свого нареченого Василя Георгійовича Спаського, який на той час був студентом Свято-Сергіївського Православного Богословського Інституту. Василь Спаський (1900 – 1945) був сином ніжинського священика, (його дід Іоанн та прадід Георгій також були священиками); у 1918 р. він разом з братами Феодосієм і Георгієм вступив в Білу добровольчу армію, у 1921 р. з армією Врангеля емігрував спочатку на Галліпольський півострів (Туреччина), згодом переїхав до Белграду, а звідти в 1926 р. до Парижу.

Художниця згадувала, що коли вона приїхала в Париж у глибокому траурі через 40 днів після смерті своєї мами, то весь час молилася за неї в храмі, і щоб ніхто її не бачив, знайшла собі затишне місце за великою іконою Богородиці, яка відділяла її від присутніх. Недалеко стояв тільки хор студентів Богословського інституту, і коли вони, поставлені по росту, один за одним проходили біля неї, останній, самий високий і трохи сутулий, завжди торкав її ненароком полою своєї довгої ряси. Це був Василь Спаський.

Одного разу, коли Лідія виходила з храму, він чекав на неї, і, ніяковіючи від хвилювання, сказав, що разом з студентським хором їздив виступати в Лондон і привіз звідти маленьку іконку Богоматері Лурдської, яку їй хоче подарувати. Так вони познайомились, а коли вона вирішила намалювати його портрет, то не могла цього зробити – він говорив дуже цікаво і весь час хотілося тільки його слухати. Їх погляди, бажання, розуміння краси співпадали повністю. З того часу вони зустрічалися кожний день і зрозуміли, що послані один для одного Богом. Літо 1934 р. провели разом у «студентському таборі» на березі Середземного моря, недалеко від Ніцци.

А коли повернулись, отець Сергій насварив їх і наказав обвінчатись. «Так довго відкладати весілля погано і грішно», – сказав він. Проте вони не могли зробити цього у Парижі, оскільки в Лідії Іванівни не було метрики про народження. Отже, вирішили повернутись на батьківщину. Щоправда, один англіканський пастор, з яким Василь познайомився ще, коли приїжджав зі студентським хором в Англію, запрошував їх на постійне проживання у своєму великому домі, але вони вибрали Гавчиці. Паризький період свого життя художниця завжди характеризувала словами «багатство життя», розуміючи під цим не матеріальний достаток, а духовне багатство, яке давало їй спілкування з чудовими цікавими людьми.

У квітні 1935 р. Лідія Іванівна разом з своїм нареченим Василем Спаським повернулись на Волинь. Коштів на вінчання в них не було. Тому поїхали в село Тутовичі (за Сарнами), де знайомий батюшка обвінчав їх безкоштовно на другий день Трійці (Духів день). Біле плаття вона сама пошила ще в Парижі, а букет з ромашок і волошок нарвали у полі перед церквою. Не було біля них нікого з рідні, тому Лідія плакала, дивуючи всіх добрих людей, які залишились подивитись на їх вінчання. 

Молодята поселились в урочищі, яке дісталось Лідії у спадок і називалось «Монахувка» (монахиня) – саме так жартома родичі називали «красуню Лідочку», яка була дуже вродливою, але надто скромною і строгою. Урочище являло собою 65 гектарів лісу і боліт, орної землі там не було. Позичивши гроші у Луцького воєводи та в сусідських поміщиків, Василь Георгійович енергійно зайнявся меліоративними роботами: з допомогою робочих було прорито 5 км каналів, які відвели воду. Таким чином, болото перетворилося на родючий грунт, який засіяли сортами добрих трав і вже на наступний рік продавали сіно для військової частини у Луцьку.

На галявині серед лісу збудували дім. Меблі (письмовий стіл, ліжко та крісла) чоловік зробив сам. Навколо засадили квітник ромашками, зробили сад і город, завели бджіл, дві корови і порося. 27 квітня 1936 р. в сім’ї Спаських народився первісток Микита, 10 квітня 1940 р. – дочка Машенька, але, на жаль, вона померла семимісячним немовлям. Доглядаючи дітей, займаючись хатніми справами і господарством, Лідія Іванівна встигала багато малювати, в основному це були портрети рідних і знайомих, але з них зберігся лише один портрет чоловіка Василя Георгійовича Спаського.

У вересні 1939 р. прийшли «перші совєти» і відразу почали закривати церкви, висилати людей, зганяти їх в колгоспи. Чимало тривог довелося пережити сім’ї Спаських в роки війни. Німці розпалювали ненависть між поляками та українцями

І тому, як згадує Лідія Іванівна, – «невідомо стало кому, від кого і куди ховатися». Літом 1941 р., рятуючись від поляків і бандерівців, сім’я Спаських перебралась в Ківерці. Гавчиці були спалені, а їх будинок в лісі біля села, розібраний на будівельні матеріали. Все, що було в ньому – меблі, книги, ікони, портрети рідних, намальовані Лідією Іванівною, пропало. Деякий час жили в Ківерцях, а на початку літа 1943 р. перейшли жити в Луцьк до подруги Лідії Іванівни – Віри Олександрівни Огібовської, яка ділилася з ними останнім куском хліба. Щоб не бути для неї тягарем, місяці через два Лідія Іванівна з чоловіком і сином пішки прийшли у Дубно до сестри Марії.

Але замість її будинку побачили руїни. Пів будинку було зруйновано бомбою, залишилися кухня і одна кімната. Там і поселилися, розчистивши їх від розвалин. П’ятого лютого 1944 р., коли на Дубно наступали радянські війська, під залпи катюш народився другий син Климент.

Через 10 днів після народження сина, Лідію Іванівну та її рідних ледь не вивезли до Німеччини. У цю страшну ніч 15 лютого Господь кілька разів рятував їх. Опівночі до родильного будинку зайшов німецький офіцер і наказав грузитися на машини. У цей момент Лідія Іванівна вирішила, що краще хай уб’ють їх тут, і сповивши сина, просто пішла з родильного будинку. Територія навколо була оточена машинами, біля них німці стояли, палили, говорили, але мати з немовлям, яка виходить на вулицю, вони не побачили.

Дійшовши до сусіднього будинку своєї знайомої, Лідія Іванівна хотіла відчинити хвіртку, і в цей момент почула наказ: «гальт!» і німецький автомат, приставлений до її спини. Тоді на німецькій мові вона закричала, що йде до сусідки ховатися від бомб, бо в неї хороший підвал. Німець опустив автомат: «Ваше щастя, – сказав він. – Я хотів вас застрелити». Це було друге диво спасіння.

Залишивши немовля на «милість Божу і Божої Матері» в будинку знайомої, Лідія Іванівна пішла у сусідній будинок, де ховався старший син Микита, щоб довідатися, що з ним. Ще з кількома сім’ями вони разом сховалися у маленькій кімнаті, двері до якої були приховані килимами. Німці ходили навкруги цієї кімнати, але дверей не помітили. У цей же час один з німців зайшов у будинок, де залишились знайома з новонародженим сином Климентом.

Коли він наказав їй сідати на машину, а не то він кине в будинок гранату, господиня у відчаї простягнула йому ночви, в яких лежало новонароджене дитя; від несподіванки німець відхопив руки, немовля впало на підлогу і розплакалось. Вражений солдат вийшов з хати, але гранати не кинув.

Повернувшись в цей дім, Лідія Іванівна побачила: «сидить хазяйка за столом, а під столом в ночвах ногою качає Клима». Зрозумівши, що будуть вивозити все місто, двоє священиків попросили німецьке начальство самим з людьми покинути Дубно і йти в сторону Німеччини. Разом з кількома знайомими сім’ями о 6-й годині вечора вони вийшли з Дубно і пішли до найближчого села 9 км по кучугурах снігу. Лідія Іванівна несла маленького сина, замотаного в килим, чоловік – валізу з продуктами, старший син Микита – кошик з пелюшками та рисовим відваром. Дійшли до найближчої хати. А на ранок насамперед похрестили дитину, поки не померла. Далі знову пішли з села в село, з хати в хату, одного разу довелось і в лісі ночувати у покинутому бандерівському схроні.

У березні сім’я Спаських знову повернулась в Дубно, вже звільнене від німців. Підлагодивши наскільки можливо розвалений будинок і принісши від знайомої з села хліб та олію, Василь Георгійович вирішив йти у діючу армію.

«Я сам на себе все життя плював би, якби уникнув такого святого обов’язку» – казав він.

Перехрестивши синів і дружину, пішов мобілізуватися. Новобранців місяць тримали в костелі біля їхнього будинку. Отже чоловік зміг ще прийти до Лідії Іванівни 4 квітня, напередодні її дня народження, а на наступний день був відправлений на фронт. Останній лист він написав 27 січня 1945 року, а 3 лютого помер від ран. Від командира Лідія Іванівна отримала лист, в якому повідомлялося, що її чоловік героїчно загинув у районі Ельбінга і похований на східній околиці селища Темирандоф.

З Чоловіком

Вона залишилась одна з двома маленькими синами без притулку і без ніяких засобів до життя. Сестра Марія з чоловіком вирішили виїхати в Чехію. Звичайно, що вони дуже хотіли взяти її з дітьми з собою. Чоловік сестри лікар Еміль Йосифович Долєжал обходив чимало чиновників, поки нарешті домігся дозволу на їх виїзд до Чехії, але коли він сказав, що купить їй і дітям одяг за свої гроші, Лідія Іванівна відмовилась їхати, оскільки їй незручно було взяти цю пожертву.

Деякий час після загибелі чоловіка, Лідія Іванівна жила з дітьми в Дубно у будинку сестри, зруйнованому бомбою, потім у маєтку Е.Й. Долєжала під Дубно в селі Молодаво. Це їх врятувало від голоду. Там був хороший садок, корова, навіть кілька скринь із зерном. «Одну роботу я не робила, згадує Лідія Іванівна, – рубала великі яблуневі пеньки, корову пасла, збивала масло, няньчила Клима.

У цей час матеріально і духовно їй дуже допомагав священик Олександр Рогозинський; він давав їй замовлення на розписи церков у Молодаво та навколишніх селах. Незабаром у домі Долежалів з’явились нові господарі гуцули – переселенці з Чехії. Лідія Іванівна переїхала в Киверці до братови Галі, проте там прожила недовго.

Брат Данило покликав її до Острога. Написав, що тут є музей і школи, отже, може знадобитися її професія живописця.

Так в 1946 р. разом з дітьми Лідія Іванівна пішки прийшла в Острог.

З собою вони привели корову, яку невдовзі мусили продати, щоб розплатитися за борги. У ці тяжкі часи їх часто виручав настоятель Богоявленського собору отець Олександр Полєк. Він завжди позичав гроші з такою великою радістю, ніби ангел прилітав до нього . 

По прибутті до Острога Лідія Іванівна деякий час жила з дітьми у будинку своєї братови вчительки музики Неллі Степанівни Лисяної, потім, коли половина їх будинку була продана, їй виділили кімнату в приміщенні школи №1, потім – у напівпідвальному сирому приміщенні на розі вулиць Сталіна та Шевченко.

Незважаючи на тяжкі життєві умови, Лідія Іванівна працювала не покладаючи рук. Спочатку їй замовили намалювати 60 копій портретів Леніна і Сталіна для шкіл міста і району, а також копії відомих історичних полотен для музею. Нудне копіювання не давало розвитку творчим пошукам художниці, але вона бралася і за таку роботу, щоб заробити дітям на хліб. Малюючи вождів революції, вона зображувала їх як людей з темною аурою, безбожників, гонителів Церкви. Хоча зовнішність була передана точно, в них відчувалось щось демонічне.

Взимку 1952 р. художниця отримала від музею замовлення намалювати картину про повстання 1905 року в с. Новомалині. Це була її перша робота на історичний сюжет.

 

Л.І. Спаська. Повстання в селі Новомалин.

 

До цього вона в основному малювала портрети, взятись за історичну картину її примусило лише скрутне матеріальне становище, в якому опинилась вона з дітьми. Художниця пригадує, що на той час село Новомалин вважалося бандерівським центром, тому в нього боялись ходити. Вона запропонувала йти разом з нею знайомому вчителю, але він відмовився, і вона пішла одна. Вона була мужньою людиною і часто робила вчинки, на які б інша жінка не наважилась. Проте в її подорожі все склалось добре. Селяни підвезли її до села на санях на сіні, запросили до хати, смачно нагодували, розповіли, що пам’ятали і чули від батьків про повстання. Вони оцінили мужність жінки, яка не приховує, що вона росіянка, сміливо говорить російською мовою. У неї була особлива харизма, яка налаштовувала людей на доброзичливість, всі любили її. 

Картина «Повстання в селі Новомалині 1905 року» принесла художниці неабияке визнання. Вона демонструвалась на виставках у Рівному, Києві та Москві, була удостоєна Грамоти Української республіканської ради профспілок. І головне, вселила віру, що вона може малювати масштабні багатофігурні композиції. З того часу Л.І. Спаська намалювала чимало картин на історичні теми, відобразивши у них фактично всі головні події, які відбулись в історії нашого міста від його заснування до теперішнього часу. Це «Битва з татарами під Острогом 1578 р.», «Северин Наливайко в Острозі», «Повстання острозьких міщан проти княгині Ганни Алоїзи Ходкевич 1636 р.», «В’їзд Богдана Хмельницького в Острог у грудні 1648 р.», «Тарас Шевченко в Острозі», «Страйк учнів Острозької чоловічої гімназії 1905 р.», «Засідання Острозького ревкому», «Загибель генерала Ватутіна під Острогом», «Демонстрація в Острозі на 40-ву річницю Жовтневої Революції» та багато інших.

Л.І. Спаська. Бій під Острогом з Татарами

 

Л.І. Спаська. Шевченко в Острозі

 

 

Фах портретистки, вміння за зовнішніми рисами бачити характер людини і відображати його на полотнах, допомагали художниці створювати сюжетні полотна, головними героями яких були історичні діячі. А якщо оригінального портрету визначної людини не було, доводилось створювати вигаданий історичний портрет, як наприклад, відомого козацького ватажка Северина Наливайка. Щоб знайти потрібний тип обличчя героя, художниці довелось пройти пішки чимало поліських сіл, попутно збираючи для музею етнографічні матеріали (рушники, запаски, сорочки). Але нарешті у с. Степані вона все ж таки зустріла чоловіка – гарного, сильного, мужнього, з якого і намалювала портрет Северина Наливайка. Нині він зберігається в Острозькому музеї.

 

Л.І. Спаська. Портрет Северина Наливайка

 

Лідії Іванівні часто доводилось працювати в далеко не найкращих умовах. До середини 1950-х років вона разом з дітьми жила у напівпідвальному приміщенні, холодному і сирому. Покращити житло допоміг щасливий випадок. Одного разу зимою 1954 р., коли вона на подвір’ї рубала дрова, до неї підійшов солідний чоловік і запитав, де проживає художниця Лідія Спаська, а коли довідався, що це вона і є, сказав, що він кореспондент з Києва і приїхав, щоб написати, які картини малюють місцеві художники до 300-річчя Переяславської ради. Лідія Іванівна запросила його додому і розповіла про свої праці. На житло вона не скаржилась, він і так все побачив сам, що дітям доводилось від холоду обмотували ноги газетами, сидіти одягнутими. Прощаючись, кореспондент побажав художниці успіхів і сказав: «Я думаю, що скоро ваші житлові умови зміняться». І дійсно, через короткий час їй з дітьми запропонували переїхати у значно кращу кімнату, світлу і теплу, що розміщувалась у двоповерховому будинку на Татарській вулиці. Тут сім’я Спаських прожила до 1967 р., а коли були зведені будинки на вулиці Гагаріна, вони отримали нову квартиру, у чому допомогла братова Нелі Степанівна Лисяна.

З кінця сорокових – початку п’ятдесятих років Л.І. Спаська починає писати ікони і розписувати церкви, відкриваючи нову сторінку своєї творчої біографії. Для неї, як для людини надзвичайно духовної, писати ікони завжди було потребою душі. Проте, у роки війни було не до цього. А тепер прийшов саме той час, коли малювати ікони стало найважливішою справою. Згідно з антирелігійною політикою партії, закривались церкви, часто перетворюючись на клуби, спортзали і музеї, переслідувались священики, до віруючих ставилися із зневагою і презирством. Вірити в Бога було не тільки не модно, але й злочинно. У цій ситуації ікони ставали для Лідії Іванівни могутньою зброєю, якою вона воювала проти атеїстичного виховання, безбожності і бездуховності свого часу. Вона добре пам’ятала уроки іконопису сестри Іоанни (Юлії Рейтлінгер), проповіді отця Сергія (Булгакова) та бесіди з преподобномученицею матір’ю Марією (Кузьміною-Караваєвою), з якими спілкувалась ще в тридцяті роки у Парижі. Відсвіт великого духовного світла, отриманого від цих прекрасних людей, відчувається в кожній іконі художниці.

Свої перші ікони Лідія Іванівна намалювала ще в Молодаво на замовлення отця Олександра Рогозинського. У 1948 р. на кришці від посилочного ящика намалювала образ Христа для свого старшого сина Микити, коли він попросив: «Мама, намалюй мені Ісуса Христа, яким він насправді був». Тоді вона знайшла один з найдавніших образів Спасителя, відкритий у римських катакомбах, в яких молилися перші християни. Щоб виховати своїх дітей віруючими духовними людьми, Лідія Іванівна поїхала разом з ними до священика отця Іоанна Дубровського, котрий служив у селі Глухівці, що між Козятином і Бердичевом. Ще однією не менш важливою причиною поїздки в Глухівці було загострення в неї сердечної хвороби. Отець Іоанн був не тільки священиком, але й чудовим лікарем. У молоді роки він блискуче закінчив медичний інститут, але закохався у дівчину, яка заявила, що вийде заміж тільки за священика. Тоді він закінчив Московську духовну академію. Коли йому запропонували залишитися у Москві, відмовився і попросив, щоб його направили служити в глухе село звичайним священиком. У подарунок для отця Іоанна Лідія Іванівна намалювала копію відомої ікони XII ст. Володимирської Богоматері. Поговоривши з художницею, він поблагословив її і відразу відправив в церкву малювати, ніби не помічаючи, що вона тяжко хвора. Лідія Іванівна прийнялась за роботу з думкою, що помре у цій церкві, але на диво їй ставало все легше й легше. У подальшому вона близько подружилась з отцем Іоанном, часто приїжджала до нього і розписувала церкви в навколишніх селах. Лідія Іванівна намалювала два чудових портрети отця Іоанна, на яких він зображений з вражаючою достовірністю. Доброта так і випромінюється з його ясних і мудрих очей, які дивляться прямо в душу .

У 1957 – 1958 рр. Л.І. Спаська розписувала Покровську церкву в Києві. На той час священиком у цій церкві був Олексій Олександрович Глаголєв (1901 – 1972) – один з найулюбленіших і найшановніших священнослужителів Києва, який в часи нацистської окупації єдиний відмовився служити молебень за здоров’я Гітлера в день його народження в квітні 1942 року, разом з членами своєї сім’ї і друзями врятував багато євреїв, ховаючи їх в підвалах церкви, церковних будинків та в себе вдома.

Наприкінці 1950-х років він служив у Покровській церкві і займався її ремонтом. У цей момент він і запросив Лідію Іванівну написати для храму нові ікони. Тут вона намалювала композиції «Покладання у гроб», «Воскресіння», майже всі ікони для іконостасу та головний вівтарний образ «Покрова». Доводилося працювати таємно. Коли нікого не було в храмі художниця малювала на хорах, де для неї розтягували полотно. Це були тяжкі хрущовські часи гоніння на церкву. В 1960 р. Покровський храм був закритий.

Наприкінці 1950-х років на запрошення отця Сергія Кульчицького Лідія Іванівна для церкви в с. Дермань намалювала Голгофу та ікону Петра і Павла, а коли священик переїхав на північ Росії, він запросив художницю розписувати церкви у Великому Устюзі, Мурманську та Архангельську. Проте відношення з цим батюшкою зіпсувались, коли він запропонував Лідії Іванівні призначити велику суму за свою роботу (оскільки прихід був дуже багатим), і «поділитися» з ним, а також намалювати копії старовинних ікон, щоб замінити ними оригінали, які збирався продати. 
У 1960 – 1970-ті роки на прохання архієпископа Гавриїла художниця розписувала церкви в Астрахані і Ташкенті. У середині 1970-х років Л.І. Спаська працювала у Феодосіївській церкві в Луцьку. Для цієї церкви написала ікони «В’їзд Господній в Єрусалим» та «Нагорна проповідь Ісуса Христа». Художниці довелось малювати ікони на значній висоті, стоячи на лісах. Захопившись роботою, Лідія Іванівна забула, що стоїть на дошці. Щоб краще оцінити свою роботу, відступила від неї на крок назад і в цей момент впала вниз, на підлогу храму, зверху на неї посипались дошки. На крик збіглися люди, перенесли її в хату і думали, що вона розбилась на смерть. Та на радість всім Лідія Іванівна не тільки не розбилась, але навіть і не покалічилась. Цей випадок вона розцінювала як своє чудесне спасіння Божою волею. Наприкінці 1980-х років горе-художники зафарбували ікони Лідії Іванівни, щоб поверх намалювати свої. Але завдяки втручанню мистецтвознавців ікони знову були відмиті. 

Єдиною діючою церквою в Острозі з 1961 до 1991 року був Свято-Воскресенський храм, який постійно відвідувала художниця. Для цієї церкви вона намалювала ікони «Вечеря в Еммаусі», «Христос і самарянка», «Ходіння апостола Петра по водах», «Зцілення сліпого».

У 1980-ті – на початку 1990-х років Лідія Іванівна розписувала міський храм у Нальчику та в станиці Ново-Іванівська. У той час в Нальчику проживав її старший син Микита. Тут вона намалювала великий образ Державної Божої Матері, Іоанна Хрестителя, Андрія Первозванного, Симона Каноніта, Спаса Нерукотворного та багато інших ікон. 

Коли наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років почали знову відкривати закриті в шістдесяті роки та будувати нові церкви, ікони для них часто замовлялись у Л. І. Спаської, яка на той час була одним з провідних іконописців Волині. Однією з кращих її робіт є монументальний образ «Розп’яття» висотою близько 3-х метрів, намальований для острозького Свято-Успенського римо-католицького костелу. Щоб намалювати цей образ, художниця скористувалась іконою великого іспанського художника Франциска Гойї, але не сліпо скопіювала її, а творчо переосмислила, пригасивши надмірну пристрасність образу, затіняючи Його людську природу і підкреслюючи божественність Спасителя.

Коли в 1991 р. після тридцятирічної перерви відкрився острозький Богоявленський собор, Лідія Іванівна намалювала для нього ікони «Трійця Старозавітна» (копія з ікони Андрія Рубльова), «Покладання у гроб», «Св. Кузьма і Даміан», «Покрова», «Іоанн Предтеча».

У 1994 р. Лідія Іванівна, маючи на той час 84 роки, безкоштовно розписала відновлену церкву у с. Гавчиці, де пройшли її дитячі роки. У 1995 р. над дверима храму Острозької академії, який з 1867 до 1939 року був православною Кирило-Мефодіївською церквою, намалювала ікону «Святі Кирило і Мефодій»; нині ця ікона зберігається всередині храму.

У 1995 – 1997 рр. художниця виїжджала до Курська і розписувала церкву на кладовищі, в якій на той час правив їх давній знайомий по селу Молодаво отець Олександр Рогозинський, що служив у церкві до 100 років. 

На відміну від ікон середньовіччя, на яких бачимо строгі, сурові та скорботні образи, на іконах Лідії Іванівни святі проникнуті лагідністю, смиренням, співчуттям і всепрощенням до людей. Адже немає такого гріха, який не простить Бог-Чоловіколюбець, якщо людина розкається щиросердечно. Образ Спасителя, який приносить себе в жертву заради людства був найвищим ідеалом художниці. У прагненні наслідувати його, віддаючи себе людям, вона вбачала сенс свого життя. Для всіх, хто знав Лідію Іванівну, вона була образом лагідності, смирення і безкорисливості. Вона ніколи не підписувала свої роботи, оскільки вважала, що ікони створює Бог, а вона лише інструмент, що діє по його волі. Ніколи не говорила ціну за свою роботу, що іноді приводило до курйозних випадків. Один сільський шофер «заплатив» їй за велику ікону «Моління про чашу», над якою художниця працювала кілька місяців, трилітровим бутлем з салом. Лідія Іванівна щиро йому подякувала. Вона розуміла, що в тяжкі дев’яності роки не всі можуть заплатити гідну ціну, завжди задовольняючись, скільки б їй не дали і говорила, що якщо їй не доплатили люди, доплатить Господь.

Поряд з іконописом найважливіше місце у творчості художниці займав портрет. Їй довелось портретувати сотні людей, серед яких було багато цікавих осіб, зокрема, дочку та онуку визначного російського композитора Сергія Рахманінова, Великого князя Кирила Романова, священика отця Іоанна Дубровського, професора хірурга невропатолога Олешкевича, окуліста Б.Г. Птицю, доктора фізико-математичних наук, співробітника Інституту теоретичної астрономії АН СРСР Олену Іванівну Полонську, розповідачку народних дум і билин Марфу Степанюк, архітектора Володимира Леонтовича, під керівництвом якого в 1910 – 1916 рр. була реставрована унікальна пам’ятка архітектури – Замок князів Острозьких XIV – XVI ст. Як психолог Лідія Іванівна глибоко розуміла характер, інтелект, душевні і духовні якості кожної людини у всій складній суперечливості переплетіння доброго і злого, але в портретах, насамперед показувала все, що є доброго в душі кожного. Кого б не портретувала художниця – визначного вченого, чи просту сільську дівчину з Полісся, у кожній особистості вона відкривала найпотаємніші найкращі куточки душі.

Лідія Іванівна була одним з найкращих дитячих портретистів сучасності. Коли вона малювала портрет дитини, не обов’язково було їй позувати, нерухомо сидіти, що так неприродно для дітей. Вони могли рухатися, вертітися, говорити, а вона тим часом малювала їх, тонко вловлюючи складну гаму дитячих емоцій і почуттів, які діти на відміну від дорослих виражають безпосередньо і щиро. Дівчинка з пролісками – у простій сільській одежі і в хусточці, з відкритим щирим поглядом, усміхнена, мила і проста, як перші ніжні квіти весни, які вона обережно тримає в долонях. Дівчинка з лялькою дивиться серйозно і весело, радіючи, що позує художниці. Сумний погляд у хворобливого хлопчика з рудим волоссям. То безтурботна радість, то лукавство, то затаєний смуток, то напружена зосередженість на дитячих обличчях. З особливою любов’ю малювала художниця своїх онуків Анастасію, Володимира, Євгенію, Василя. Багатюще життя дитячих душ передається в них.

Важливе місце в творчості художниці займає пейзаж. Разом зі старшим сином Микитою, який працював геологом, Лідії Іванівні довелось багато мандрувати. У 1960 – 1965 рр. вона приїжджала в Казахстан, в с. Миколаївку, де перебувала геологічна експедиція, часто виїжджала в гори Заіллійського Алатау, а одного разу на літаку полетіла до Киргизії, де зробила багато замальовок м. Пржевальська на березі озера Іссик-Куль. У 1965 – 1970 рр. Лідія Іванівна приїжджала кожного літа в Карпати, де на той час працював Микита. На літніх канікулах до них приєднувався молодший син Климент, який вчився у Львівському медінституті. З 1970 до 1980 рр. художниця щорічно виїжджала з молодшим сином на Кавказ і проводила літо на Головному кавказькому хребті, у Дагестані, а восени пішки переходила хребет на висоті 3 200 м і опинялась в Азербайджані та Грузії, а звідти мандрувала на берег Чорного моря – у Сухумі, Батумі, Сочі. У 1980 – 1981 рр. Лідія Іванівна побувала у Кабардіно-Балкарії, де жила в живописному селищі Верхня Балкарія [2]. І всюди малювала, малювала, малювала без втоми. Де б не була художниця, вона завжди відчувала себе як вдома, всіх людей вважала своїми близькими незалежно від національності і віросповідання, і люди її також любили і поважали.

Весь оточуючий світ художниця сприймала крізь призму любові до Бога. Тому її пейзажі сповнені зворушливим почуттям зачарованості та захоплення природою як прекрасним Божим творінням. І в Карпатах, і на Кавказі, і в Казахстані, і на озері Іссик-Куль нею створені десятки пейзажів, які оспівують земну красу у всьому її розмаїтті. Чимало пейзажів створено на Острожчині. Рідні краєвиди Острога, заливні луги над Вілією, оповита серпанком Замкова гора, молода зелень дерев, через яку пробиваються промінчики сонця, зимові вечірні сутінки, що огортають місто на фоні рожево-бузкових тонів неба, відсвіти якого попадають на сніг і на будинки – все намальовано ніжно, легко, світлими, не дуже яскравими фарбами з безліччю тонів і відтінків. Один з кращих своїх краєвидів «Замкова гора в Острозі» художниця подарувала музею Т.Г. Шевченка в Торонто. 
Ніби живі намальовані на полотнах Лідії Іванівни квіти – символ краси земного світу. Здається, у волошках відбилася блакить неба, а золотаві чорнобривці увібрали в себе гарячі промені сонця. у білих підсніжниках зосередилась чистота і ніжність весни, а в розкішних хризантемах відчувається смуток згасаючої краси осені. Навіть простий букет осіннього листя намальований аквареллю так легко і динамічно, ніби художниця ледь торкалася пензлем паперу. Тому здається, що листки рухаються і тріпочуть від вітру, ще мить – і вони відірвуться і полетять у простір.

У різні роки в Острозі, Рівному, Луцьку, Нетішині влаштовувалось чимало персональних виставок Л.І.Спаської. У 1998 році, маючи 88 років художниця взяла участь у всеукраїнському конкурсі на кращий портрет першої фундаторки Острозької слов’яно-греко-латинської академії – Ельжбети-Гальшки, княжни Острозької і здобула перше місце. За словами художниці, «Гальшка зі свого портрету ніби хоче сказати нам: «Мир і благодать Божа нехай спрямує ваші серця до любові горньої, до Господа Ісуса Христа»! [3].

У січні 2000 р. в кафедральному Богоявленському соборі після архієрейської служби, проведеної на честь 2000 від дня народження Христа, замироточила ікона Лідії Іванівни «Покладання Христа у гроб». Крім того образ посвітлішав, а на грудях Марії Магдалини проявився хрест. Коли дев’яностолітню художницю, якій вже було важко ходити, підвели до ікони, вона промовила: «Який світлий Никодим! Це не я малювала, це Господь намалював своєю нерукотворною рукою». А через пів року 15 серпня 2000 р. Лідія Іванівна відійшла до Бога у життя вічне.

Підбиваючи підсумок життєвого і творчого шляху художниці, вражаєшся, як багато вона встигла зробити. За своє довге життя Лідія Іванівна намалювала більше 200 ікон у храми багатьох міст, і більше 100 ікон приватним особам, крім того сотні чудових портретів, пейзажів, натюрмортів, картини на історичні теми. Вона досконало володіла технікою малюнка та живопису, як олійними фарбами, так і аквареллю, гуашшю, пастеллю. Загальна кількість її художніх творів більше тисячі, а крім того ще безліч ескізів, етюдів, начерків. Щоб не малювала художниця – ікону, портрет, історичне полотно чи букет квітів – у кожному її творі відчувається чуйна поетична душа та високий професіоналізм митця. Щоб вона не робила, все було во славу Божу. Лідія Іванівна завжди говорила, що кожна людина повинна прославити Бога своїм життям і своєю смертю. Її мистецтво, проникнуте добротою і любов’ю, підіймає над буденними мізерними проблемами життя, розкриває духовні цінності, в яких є вищий сенс існування. Воно будить душу людини, відкриваючи для неї безкраї обрії у прагненні до нескінченного.

Автопортрет

Джерело: trip.org.ua

Автор: Бондарчук Ярослава