Острожанин Юрій Матвійчук працює над книгою, присвяченою загиблому братові
-
-
>
-
>
-
>
1044
Острозький літератор, поет і автор пісень Юрій Матвійчук готує до виходу книгу, яка стане особливою не лише для нього, а й для багатьох, хто переживає біль втрати.
Це історія про рідного брата Юрія – Володимира, який загинув у серпні на Харківщині, однак наразі має статус «зниклий безвісти».
На своїй сторінці у фейсбуці автор публікує уривки, які, ймовірно, увійдуть до книги. Його тексти – це не просто слова, а сповідь людини, що щодня живе між надією і болем. Він описує, як чекає бодай найменшої звістки, як вірить у повернення брата, а водночас усвідомлює страшну реальність:
«А поки що моя надія народжується й помирає щодня… Я прокидаюся з думкою про те, що, можливо, хоча б сьогодні будуть якісь новини про тебе, але ні. Час мов завмер на дев’ятій позначці останнього місяця літа і стоїть там не дихаючи…», – пише Юрій Матвійчук.
Кожен фрагмент – це роздуми, звернення до брата, прагнення зберегти пам’ять про нього. Юрій згадує про їхні мрії, які ніколи не здійсняться, про книги, які Володимир так і не дочитав:
«Пам’ятаю, як ти купив книги, і я ходив їх на пошту забирати. Там були всі частини «Володар перснів», «Сильмариліон» і «Хоббіт» – Толкіна. Згадую, як ти казав: «Уяви, як би було круто по закінченню війни сісти на балкончику в крісло-гойдалку і читати улюблену книгу» – це була твоя маленька і, здавалося б, така здійсненна мрія, але війна зруйнувала усе», – міркує автор.
У його словах – невимовний біль і бажання, щоб Володимир знайшов свій спокій:
«Мені б так хотілося, щоб ти нарешті віднайшов свій спокій, щоб тебе під «Плине кача» на майдані нашого маленького міста з прапорами зустріли люди, щоб тебе відспівали в церкві, а потім на кладовищі під Гімн України пролунали прощальні постріли…», – говорить Юрій.
Юрій також говорить про відчуття безповоротної втрати, яке не полишає його навіть у звичайні моменти життя:
«Коли мені боліла голова, я думав, що це біль. Коли чиїсь важкі слова ранили серце, коли образа виїдала зсередини, я думав, що то біль, але насправді я нічого про нього не знав, а тепер я ношу його наче хрестик на шиї, не знімаючи, він вп’явся в мої груди…», – ділиться чоловік.
Ці тексти відгукуються в серцях багатьох, хто втратив рідних. Автор розповідає, що навіть Різдво тепер для нього має інше значення – воно назавжди закарбувалося у пам’яті як свято, коли він чекав брата, знаючи, що той вже ніколи не повернеться:
«Палахкотить різдвяна свічка біля фото,
на столі стоїть пуста твоя тарілка…
Дні свої згубили ми безповоротно,
ми не знаєм де ти? Будеш через скільки?
Ми їмо кутю із терпким смаком болю,
і солодка та вода гірчить сльозами…
Я сумую, рідний брате, за тобою,
знаю, що тебе не буде більше з нами…»
Юрій Матвійчук почав публікувати уривки, об’єднанні хештегом «#брат», восени 2024 року. Про дату виходу книги поки не йдеться.
Утім, судячи з відгуків у коментарях, видання, над яким працює Юрій Матвійчук, обіцяє стати важливим свідченням про любов, втрату і пам’ять, яка ніколи не зникає.
Софія РОЖЧУК
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
