В Острозі провели вечір пам’яті полеглого захисника України

Працівники Державного історико-культурного заповідника м. Острога (ДІКЗО) підготували та провели, на мою думку, на високому патріотично-емоційному рівні, в рамках тижневого відзначення Дня Героїв України, театралізований вечір-реквієм «Світлої пам’яті Анатолія Колесникова». Він, на превеликий жаль, поліг захищаючи Україну під час теперішньої російсько-української війни. До широкомасштабного вторгнення ворога Герой був ветераном антитерористичної операції (АТО), у мирному довоєнному житті – працював водієм згаданого комунального закладу. 

Більше 50 осіб взяли участь в поминальному заході в понеділок, 29 травня, в приміщенні Музею книги та друкарства. Це були працівники заповідника, сім’я, родина, друзі, бойові побратими, волонтери, журналісти та ін.

Після привітань, ведуча вечора-реквієму, авторка сценарію, зберігачка фондів ДІКЗО Світлана Панченко зазначила, що присутніх зібрали наслідки тяжкої несправедливої війни росії проти українського народу. Після того під звуки сумної мелодії, із-за лаштунків маскувальної сітки на імпровізовану сцену вийшов у формі українського захисника режисер Острозького народного аматорського театру, актор Микола Кінах. Він прочитав щемливий монолог звичайного українського чоловіка, якого до війни життя було наповнене любов’ю і турботою до родини, друзів, побратимів – ветеранів АТО, до праці і до рідної землі. Із перших хвилин повномасштабного вторгнення російських окупантів він став на захист свободи України – пішов на війну. Він дуже не хотів, щоб у те пекло йшли непідготовлені молоді хлопці, без досвіду, які автомат бачили лишень по телевізору.

Мені дуже хочеться, щоб Україна була вільною, і щоб мої діти й онуки жили спокійно і не бачили того, що бачив тут я: знищені вщент міста і села, спалені ліси і ниви, посічені дерева уламками снарядів, поля, усіяні нерозірваними снарядами російських «Ураганів», свіжі сліди прильотів від артилерії та мінометів, загиблі діти, старики, закатовані мирні мешканці…

Стає дуже страшно і невимовний біль огортає душу, коли до тебе прилітає ракета і руйнує пункт дислокації, і коли ти дістаєш з під уламків своїх побратимів: живих і мертвих. Найстрашніше, коли ти чуєш стогін друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. І немає знеболювальних, вони десь там, під завалами... Оце крає душу… Війна – страшна річ, позитивних вражень тут немає. Ти повинен з холодним серцем бути. Просто виконувати свою справу – знищувати ненависного ворога. Емоційна складова відходить на другий план, присутня спортивна складова, яка допомагає виграти це змагання. Війна з росією – велике зло для всього українського народу. Прощення рашистам за те, що вони зробили на цій землі, не буде! Побратими помстяться за смерті невинних людей!» – наголосив актор.

Він, по суті, зіграв роль не тільки Анатолія Колесникова, але й збірний образ багатьох тисяч українців. Вони через широкомасштабне вторгнення ворога, загрозу знищення України та поневолення нашого народу, змушені були йти захищати Батьківщину.

Світлана Панченко розповідала про те, що 9 березня 2022 р. водій ДІКЗО Анатолій Колесников був мобілізований Острозьким відділом Рівненського районного центру комплектування та соціальної підтримки і став на захист рідної землі. Він мав чималий досвід, адже був ветераном АТО (з 2015 р. по 2016 р. та у 2016 р.). Був сміливим, відважним, надійним і вірний воїном на назвисько «Борода», мав велике нестримне бажання доєднатись у військо саме до своїх побратимів по АТО, до рідної 24-ї бригади аби усім разом дати відсіч ненависному ворогу.

Після двох тижнів перебування на злагодженні у Черкаській області, де формувавсь новий механізований батальйон військової частини А 4007, вирушив до Авдіївки Донецької області. І увесь той час був на тонкій межі між життям і смертю. Двічі Анатолію Колесникову її вдалось оминути. Перший раз, коли один потрапив під ворожий обстріл у дорозі, коли забрав посилку з дому на новій пошті і повертався назад до місця дислокації, другий, коли раптово викликали на бойове завдання, і рашисти поцілили з танка в пусту кімнату, де хлопці мали відпочивати у приміщенні школи на другому поверсі. Втретє під час цілеспрямованого масованого обстрілу окупантів Толіка не стало…», – із сумом зазначила ведуча вечора пам’яті.

На великому екрані показували світлини з домашнього архіву, з воєнних буднів, був показаний і ведуча прочитала витяг з Акту службового розслідування від 29 листопада 2022 року. Згідно нього близько 8 години 40 хвилин унаслідок мінометного обстрілу військами російської федерації по контрольно-спостережному пункту 5-ї механізованої роти в м. Авдіївка Покровського району Донецької області отримав поранення несумісне з життям стрілець-снайпер 1 механізованого відділення 3-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону солдат Анатолій Анатолійович Колесников. Уламки вражої зброї поцілили захиснику у голову, шию, плече… Зупинилось серце від болю… Полетіла душа до Небесного воїнства…

Була оголошена хвилина мовчання. Після неї Світлана Панченко розповідала про довоєнне життя Анатолія Колесникова, навчання, одруження, роботу, сім’ю, захоплення та багато іншого. Під час вечора-реквієму його ведуча неодноразово читала щемливі вірші, із захопленням розповідала про патріотизм полеглого Героя, його вірність Україні, любов до своєї сім’ї. Все те з болем відгукувалось в душах присутніх. Без сумніву, гірко й боляче за кожну втрату, яку понесла Україна. Сльози на очі неодноразово наверталися навіть у мужніх чоловіків. Емоції, як мовиться, зашкалювали, сум огортав душу кожного присутнього того дня в Музеї книги та друкарства…

Приємними спогадами, місцями навіть забавними, а частіше – ледь стримуючи сльози ділилися про полеглого Героя, розповідали про його роботу в заповіднику, різні життєві ситуації, людські та професійні якості: завідувачка Музею книги та друкарства Світлана Позіховська, її колега по відділу, старший науковий працівник Анатолій Хеленюк, завідувачка відділу історії Марія Данилюк, заступниця директора по адміністративно-господарській роботі Ірина Вербицька, художниця-реставраторка по паперу Вікторія Сінчук.

Акторка Острозького народного аматорського театру Наталія Ясінська, вийшовши із-за лаштунків, тримаючи в руках живі барвисті самоцвіти, прочитала вірш «А ти сій квіти...». Це своєрідний заповіт жінкам, які втратили чоловіків чи синів на війні. Й щоб відволіктись, не впадати в повну депресію, а навпаки – загоювати рани людям і землі, автор вірша, від імені полеглого вояка, просить працювати на землі, вирощувати квіти «… щоби вони встелили всі шляхи, якими повертатимуться грізні, найкращі в світі наші вояки додому, до родини і до щастя, яке вимолюємо в Бога зараз всі».

Після завершення монологу акторка вручила квіти дружині загиблого Героя. Вона разом із дітьми передала для ДІКЗО два прапори, привезені Анатолієм Колесниковим із передової.

Директор ДІКЗО Микола Манько дякував за нові дуже цінні історичні експонати. Він також пригадував роботу Анатолія Колесникова в заповіднику, розповідав, що він, на жаль, перший загиблий працівник культури з нашої області. Очільник заповідника також провів паралель, коли за 85 років до загибелі Анатолія Колесникова в катівні комуністи, росіяни вбили одного з творців музейного закладу в Острозі Михайла Струменського. Микола Манько дякував усім, хто долучився до підготовки вечора-пам’яті, закликав подавати пропозиції щодо увічнення пам’яті Анатолія Колесникова.

Упродовж вечора пам’яті дві пісні виконала учениця Острозької школи мистецтв по класу бандури Дарина Паюк (викладач Наталія Бондар). Ірині Вербицькій та водію ДІКЗО Іванові Нечипоруку було доручено покласти корзину із квітами на могилу Анатолія Колесникова. Дякувала за добру пам’ять, за проведений захід дружина загиблого героя Оксана Колесникова.

Впродовж року ми щодня говоримо слова вдячності ЗСУ: коли минає повітряна тривога, коли дізнаємося новини з передової, коли зустрічаємо новий день... Завдяки бійцям і загиблому герою Анатолію Колесникову сьогодні можемо сказати один одному «Добрий ранок». Рідною мовою, у власному домі, на своїй землі. Завдяки нашим незламним захисникам ми – є. Дякуємо! Пишаємося вами і гордимось. Кожному захиснику та кожній захисниці рідної землі – повернення живими додому з Перемогою! Загиблим героям – світлого неба!», – наголосила наприкінці заходу Світлана Панченко.

Вона також дякувала всім, хто допомагав Анатолію жити на війні, хто розділив з нами біль утрати, хто прийшов добрим словом згадати загиблого, бажала присутнім перемоги та миру…