Позивний – Професор: як викладач з Рівненщини читає пари з фронту

13 Червня 2022, 11:58
На фото Сергій Рудько 724
На фото Сергій Рудько

Від початку повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну викладач Національного університету «Острозька академія» з Рівненщини Сергій Рудько записався до лав ЗСУ. Кандидат історичних наук, доцент, завкафедри регіональних студій університету у виші працює 19 років.

Зараз чоловік захищає південь України, а в перервах між обстрілами читає лекції та приймає заліки. Попри те, що має науковий ступінь доцента, за ним закріпили позивний Професор. Суспільному.Рівне він розповів, як поєднує війну та науку.

Чи важко далося рішення вступити до ЗСУ?

24 лютого прокинувся зранку, відчув якусь тривогу, в одному з пабліків у Telegram побачив сотні непрочитаних повідомлень і зрозумів, що почалася війна.

Зібрався з думками й зрозумів, що я в ЗСУ зроблю більше, ніж в університеті. Завантажив всі лекції на Google-диск, про всяк випадок заповнив теми усіх пар в журналі, зорієнтувався, хто із колег мене зможе замінити, домовився, хто на час моєї відсутності виконуватиме мої обов'язки завідувача кафедри регіональних студій.

У військкоматі була величезна черга. Вийшов працівник військкомату і сказав усім йти на плац і там почали записувати. Тих, хто вже мав з собою речі, забирали одразу. Решту – записували. Ми записалися, нам видали повістку і сказали два дні чекати дзвінка.

Я встиг навіть подивися в інтернеті, що з собою треба брати, бо щодня ж не ходжу на війну. Зібрав рюкзак і на третій день прийшов туди, увечері нас відправили на полігон.

Чи були побоювання?

Коли йшов у військкомат, якихось побоювань не було. Вони з'явилися, коли реально чуєш вибухи поряд. Нехай навіть за кілька кілометрів. Але людина звикає до всього і з часом це також відходить.

Найбільше переживаєш, що не побачиш близьких людей, не зможеш робити те, що тобі найбільше подобається, подорожувати.

Чому Професор?

Мене ще на полігоні питали, хто я в університеті. Кажу: "Доцент". А в них слово "доцент" або асоціюється з чимось кримінальним, або для людей, які не працюють в науці, це слово нічого не означає. І кажуть: "А, ні, будеш Професор". Так більшість людей і звикли на мене казати. Ось за мною це прізвисько і закріпилось.

Який курс читали?

Залишив собі один курс "Мандруй самостійно: принципи та лайфхаки для вдалої подорожі без турфірми". Це авторський курс, де я реалізовую своє хобі мандрувати та ділюся усіма практичними навичками у ньому.

Лекції почалися, коли я був на полігоні.Коли відпустили у звільнення на два дні, то цілий день записував лекції, які розмістив на своєму YouTube-каналі. Це робив для того, щоб коли я не зможу вийти онлайн, вони могли б скористатися записаними лекціями. Ще дві лекції я записував у військовій частині, куди переїхав на службу.

На семінарські заняття студенти робили завдання, захищали їх, писали есеї, фінальні проєкти. Складно не було, за час пандемії ми вже встигли підготуватися та звикнути до новітніх технологій, системи Moodle і нових методик.

Викладання як «сродна праця»

Спілкування під час пар мене підбадьорювало. Це як ковток свіжого повітря: ти ніби знову повертаєшся до цивільного життя та відволікаєшся від війни. Казав студентам після кожної пари: така ейфорія буває в мене лише коли подорожую. Це реально мені допомагало, адже за 19 років я зрозумів, що цю професію обрав правильно. Тому не викладати не можу.

Студенти постійно пишуть слова підтримки та побажання швидкої перемоги й повернення до навчання в аудиторіях.

Навіть коли пар не було у виші, я читав пари своїм колегам по полігону. Увечері після занять вони казали: «Ну, Професоре, про що сьогодні поговоримо? Давай, читай лекцію». Таким чином я намагався реалізувати свою сродну працю.

Як організовували робоче місце?

Найбільшою проблемою був інтернет. Знайти 3G чи 4G важко, тому доводилося сидіти навпочіпки під деревом, під якимсь горбом, шукати зв'язок на краю бліндажа, витягувати руку з телефоном, щоб зловити мережу та читати пару.

Мій академічний планшет, з якого я проводив пари, постраждав в результаті прильоту ракети на полігон. На щастя, обійшлося без більших втрат.

Складніше було організувати робочий процес, коли з'явились певні обов'язки. Це – армія, і тут не можна сказати, що в мене зараз пара, тому якщо потрібно, ти мусиш йти на пост або в караул. Але я намагався підлаштувати розклад, якщо не встигав – кидав посилання на лекції на ютуб.

Чого найбільше не вистачає на фронті?

Певно – свободи, можливості робити те, що ти хочеш. Сісти на велосипед, проїхатись кудись на вихідні. А ще, до прикладу, вдома не хотілося так шоколаду з горіхами й не ївся він так, і на фронті завжди хочеться і шоколадку з'їсти, і щось солодке. Хочеться того, чого ти вдома не цінував. Скоріш за все – відчуття домашнього затишку, чогось такого з дитинства. От я маю можливість з'їсти щось солодке – значить я вдома.

Не вистачає ще велосипеда. Я дуже люблю на ньому їздити, таких відчуттів не вистачає. Не вистачає близьких, яких можна щодня бачити, з якими можна відпочивати, рідних, сім'ї.

Чого чекаєте від перемоги?

Я сподіваюсь на те, що перемога принесе якісь внутрішні зміни, реформи й не лише в суспільстві – у головах зміни. Я бачу, що вони відбуваються в окремих людей, але в декого це не відбувається. Або їх війна, напевно, не зачіпає і вони не змінюються. Сподіваюся на зростання статусу України, що вже є у світі, зростання авторитету країни, більшої впізнаваності українців за кордоном. Щоб нас не порівнювали з росіянами. Це, звісно, вже багато хто зрозумів.

Чекаю відбудови після перемоги, повернення до роботи в університет, роботи зі студентами, подорожей та нових наукових праць. І хоча б дописати ті, які я почав і не встиг завершити. Моїм землякам хочу побажати терпіння. Все буде в нас добре, ми обов'язково переможемо.

Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024