Петро і Павло – два стовпи віри

Сьогодні про святих апостолів Петра і Павла розповість клірик Свято-Михайлівського храму м. Рожище, священик Олександр Іваничко

************************************

Без провидіння Божого нічого не буває ні у Всесвіті, ні в історії, ні в суспільстві, ні в житті окремих людей. Вся природа хвалить свого всемогутнього і милосердного Творця. Відбиток Його невидимої стопи, як печать любові, залишається на камені, на дереві, на кожній квіточці та серці кожної людини.

Ця Божа любов зі старозавітнього строгого закону привела в живу християнську віру святих апостолів Петра і Павла, які своїм життям довели свою жертовну любов до Бога і людей. Через тисячоліття християни із трепетом у душі вшановують пам'ять цих святих апостолів, будуючи на їхню честь храми та обителі, прославляють у псалмах, пишуть їхні ікони, підносять до них молитви за свій край, за свої родини, за тих, хто відійшов у вічність.

Святі первоверховні апостоли Петро і Павло, згідно церковного передання, прийняли мученицьку смерть в один рік.

Блаженний Августин пише про це так: «В один день ми вшановуємо пам'ять обох апостолів, хоч і постраждали вони в різні дні, але по духу і по близькості страждань своїх складають вони одне ціле».

Дослідники вважають, що святий апостол Петро прибув у Рим в 67 році. Тут він багатьох навернув до Христа. В Римі Петро написав Друге соборне послання до християн, які навернулись з іудеїв та язичників.

Тут він зазначає: «Справедливим же вважаю, доки перебуваю в цій тілесній храмині, спонукати вас нагадуванням, знаючи, що незабаром повинен покинути оселю мою, як і Господь наш Ісус Христос відкрив мені. Буду ж старатися, щоб ви й по відході моїм пам’ятали це» (2Пет.1:14-15).

З початком гонінь, які очолив імператор Нерон, ученики апостола Петра вмовляли його покинути Рим, щоб не залишитися без свого улюбленого наставника. Через велику любов до них Петро погодився. Вийшовши з міста, на древній Аппієвій дорозі апостол зустрів Ісуса Христа. На запитання: «Куди йдеш, Господи?» Спаситель відповів: «Іду в Рим, щоб знову розп’ястись».

Після цих слів Петро повертається в Рим, де його ув’язнюють. З темниці апостола відвели на Ватиканський пагорб, що знаходиться на правому березі річки Тибр, де Петро і прийняв мученицьку смерть.

Тут і збулися слова Спасителя: «Істинно, істинно кажу тобі: коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів; а коли постарієш, то простягнеш руки твої і інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш». Це Він сказав, даючи розуміти, якою смертю Петро прославить Бога. І сказавши це, говорить йому: «йди за Мною» (Ін. 21:18-19). Як і Учитель, апостол Петро був розіп’ятий на хресті, але через своє глибоке смирення і відчуття недостойності померти так, як і Христос, просив розіпнути його вниз головою.

Точного року прибуття святого апостола Павла в Рим ми не знаємо, але як і святому Петру, Господь відкрив Павлові час його смерті. Це зрозуміло зі слів самого Павла: «Бо я вже стаю жертвою, і час мого відходу настав. Подвигом добрим я подвизався, свій біг закінчив, віру зберіг» (2Тим. 4:6-8).

Апостола Павла вивели за межі міста. Як римський громадянин, він не міг бути розіп’ятим, тому його обезголовили мечем. Над гробницею апостола Павла святий рівноапостольний Костянтин Великий в 324 році побудував храм.

Петро і Павло – два стовпи віри – два діаметрально протилежні характери: галілейський рибалка і неперевершений оратор – приходять до одного кінця свого земного шляху. Петро, старший брат апостола Андрія Первозванного, був простим, неосвіченим, бідним рибаком; Павло – син багатих і знатних батьків, римський громадянин, учень відомого іудейського учителя Гамаліїла.

Петро – вірний учень Христа з самого початку, свідок всіх подій Його життя з моменту виходу на проповідь. Павло – злісний ворог Христа, який палав ненавистю до християн і випросив для себе дозвіл у синедріону переслідувати християн повсюди, після чого приводив їх в Єрусалим для покарання. Петро через своє маловірство тричі відрікся від Христа, але щиро покаявся і став Початком Православ’я. Павло з усіх сил противився правді Господній, але потім настільки ж полум’яно увірував у Христа.

Галілейський простак і знавець закону, Петро і Павло, втілюють у собі твердість і розум – такі дві необхідні місіонерські якості. Господь послав у світ апостолів для того, щоб учити всі народи: «Йдіть же навчайте всі народи, хрестячи їх во ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам; і ось, Я з вами по всі дні до кінця віку. Амінь» (Мф. 28:19-20).

В характерах Петра і Павла було немало й спільного. Вивчившись у Гамаліїла, Павло не просто занурився в тлумачення Закону Мойсея. Ні, йому цього було замало. Йому хотілося застосовувати цей закон на практиці та найбільш відповідною сферою застосування йому видалась боротьба із новою «єрессю», прибічники якої розповідали про деякого воскреслого з мертвих Ісуса і про те, що віра в Нього куди важливіша за Закон!

Такого Павло стерпіти не міг. Коли за подібну проповідь закидали камінням диякона Стефана, Павло, ще бувши малим, тільки стеріг одяг кривдників. Проте невдовзі наполегливий юнак сам вирушив у Дамаск шукати невірних. Саме на цьому шляху і відбулася зустріч, котра назавжди змінила його життя.

Петро ж із самого початку був учнем Христовим. Він також вивчав глибини духовної премудрості, маючи дуже запальну і нетерпеливу вдачу. Ось Христос наказує йому, ще рибалці, а не апостолу, знову закинути сіті після безуспішного улову – і він підкоряється. А коли сіті приносять надзвичайний улов, говорить Учителеві: «…Господи! Вийди від мене, бо я чоловік грішний» (Лк. 5:8). Ось так гостро Петро відчував свою гріховність та недостойність перед Ісусом.

В житті кожного з апостолів був переломний момент, який зробив їх тими, ким вони стали. Павлу Господь з’явився по дорозі в Дамаск і запитав його: «…Що ти гониш Мене?» (Діян. 9;4). З цього моменту в його житті змінилося все – точніше життя вже було не його, воно було повністю присвячене проповіді Того, Кого він раніше гнав.

А для Петра таким моментом, навпаки, стало відречення від Ісуса. Напередодні розп’яття він пообіцяв Христу, що і під страхом смерті не залишить Його, але Ісус відповів: «Істинно кажу тобі, що в цю ніч, перш ніж проспіває півень, ти тричі зречешся Мене» (Мф. 26:34). Можливо, якби до нього відразу приступив кат з вимогою зректися Христа, він би мужньо пішов на смерть, але попереду була довга ніч, сповнена страху і невідомості… І Петро якось непомітно сам для себе відрікся Христа, аж поки півень не заспівав тричі. Тоді на власному прикладі перший з апостолів побачив, як легко можна стати останнім. І тільки після покаянних сліз Петра прозвучали звернені до нього слова Учителя: «…Паси вівці Мої» (Ін. 21:17), які повернули його до апостольського служіння.

Порівнювати апостолів Петра і Павла можна довго і детально, визначаючи спільне та відмінне в житті кожного із них. Однак потрібно розуміти, що, хоч і різними шляхами кличе апостолів до себе Господь, ціль їхнього призвання єдина – відволіктися від мирської суєти і йти за Творцем до кінця земних днів, несучи у серці любов та смирення.

Так само і кожен християнин, вшановуючи пам’ять первоверховних апостолів Петра і Павла, повинен розуміти, що всі ми, попри наш статус, сімейне становище, матеріальний стан і таке інше, є однаково дітьми Небесного Отця.

Всі ми маємо безсмертну душу, врятувати яку кличе нас Спаситель, кличуть нас святі апостоли. Тому ми, грішні та слабкі, опираючись на їхні молитви, повинні іти земним шляхом, постійно пам’ятаючи про священний обов’язок, що лежить на кожному з нас, - бути достойними дітьми нашого Господа.