Політика й економіка – це дві сестри, які повинні йти разом, - Василь Хохліч

Традиційно в першу неділю вересня українці відзначають День підприємця. Це свято встановлене у 1998 році Указом президента України. Зокрема, у документі появу свята пояснено так: «…враховуючи роль підприємництва у здійсненні економічних реформ в Україні, вирішенні соціально-економічних проблем та визнаючи його вплив на формування, становлення та розвиток національної економіки…».

Ми поспілкувалися з відомим на Острожчині підприємцем Василем Хохлічем.

Василю Миколайовичу, яким був Ваш шлях у бізнесі?

Перш за все, я закінчив у 1971 році Рівненський кооперативний технікум по спеціальності «Товарознавець продовольчих товарів». 25 років працював разом з дружиною Марією на різних посадах. В основному ми торгували в магазині. У торгівлі працюю майже 52 роки.

Знаючи свою професію, досягав значних успіхів у торгівлі. Але розкажу вам більше, разом з  тими досягненнями, я ще більше здобував нові знання та досвід.

Я дуже вдячний своїм наставникам, які в той час працювали в кооперативному. Зокрема: нині покійному Нечипоруку Євгенію, який був один з голів споживчого товариства, Сорочинському Олександру, який теж покійний, хочу згадати жительку Хорова – Кулінську Інну. Якби не всі ці люди у моєму житті – не було б мене.

Ви щодня зустрічаєтеся з багатьма людьми. Чи можете сказати, хто Ваш найближчий друг?

Найближчий мій друг – це моя дружина. Вона завжди була поряд.  Знаєте, торгівля – це не лише цікава робота, але й відповідальна. Це робота, яка завжди потребує від людини думати та приймати правильні рішення, задовольняти потреби людей. Ми з дружиною Марією пропрацювали на одному місці 10 років. Виховали й навчали дітей, будувалися.

У районному споживчому товаристві ми пропрацювали більше, ніж 25 років.

Пенсія у мене з дружиною невелика – майже 2 000 гривень, але ми не шкодуємо, що ця пенсія мала, ми заробляємо ще й самі.

Яка була основна мотивація, щоб розвивати свій бізнес?

Я ніколи не пасу задніх. Де б я не працював – я завжди досягаю успіхів. Я максималіст по природі. У мене були такі запущені торговельні точки, що вже казали, що можна закривати і хреста ставити. Але я виводив їх на передову. Треба багато працювати, думати головою, задавати правильний напрямок.

Василю Миколайовичу, Ви працюєте з людьми і для людей. Як Ви ставитеся до поняття підбору кадрів та освіти?

Ми всі дуже віримо гарним словам, гучним обіцянкам, дивимось на освіту. Маючи вищу освіту економічну, юридичну, філологічну тощо, а от навички керувати – дані не для кожного. Це йде від матері, від батька, від суспільства у якому людина крутилася, як вона пройшла життєвий шлях.

Нам не потрібно стільки вищих навчальних закладів у державі. Для Рівненської області нам вистачить їх лише 3. Сьогодні потрібно більше робочі професії цінувати.

Вища освіта повинна бути лише 3 роки, а не 5. Має бути 50% практики і 50% - навчання.  Саме в школах мають надавати найбільше знань.

Сьогодні ми говоримо про погану дорогу та необрізані дерева. Все це є державне управління. Керівник повинен бачити все і підбирати під себе відповідні кадри, щоб вони були не байдужі, щоб вони відгукувалися на запити людей, щоб вони переживали за країну, у якій живуть. Це дуже важливе значення.

Так, настав такий час, що люди зневірилися у владі. Не дуже їй довіряють: вибирають, перевибирають, а воно як їхало – так і їде. Ніякого поштовху і розвитку нема. Дисципліни серед людей нема, Конституції ніхто не дотримується.  Ми кричимо, що маємо гарну родючу землю, але чомусь успіхів нема. Це несправедливо. Я сам з села і звертаю увагу на село. Село сьогодні нікому непотрібне, люди звідти виїжджають. А хто жити буде? Хто буде землю обробляти? Іноземці? Нічого подібного. У нас найбільше людей повинно бути у селі. Село повинне працювати як годинник, з міста повинні туди їхати, а у нас все навпаки. Сьогодні  сільське господарство повинне бути локомотивом.

У нас у місті будують завод, а село дає сировину. Все має бути на одному ж місці. Яблука вирощуємо – там має бути переробна промисловість. Дисципліна має бути на вищому рівні. Всі сфери послуг мають бути на вищому рівні. Село має йти попереду, а місто позаду. У місті повинна розвиватися промисловість комунального напрямку.

Василю Миколайовичу, чи вплинув карантин на бізнес в Острозі? Яке Ваше бачення розвитку підприємництва?

Якщо закрити Острог на карантин, все загородити і нічого не впускати, то ми повимираємо з голоду. У нас не працює продовольча промисловість. Ми живемо за рахунок приватного сектора і за те, що нам привезуть у магазини. Ми повинні своє продавати. 70% продовольчих продуктів у магазинах мають бути з Острожчини. Саме така політика має бути. На селі повинні бути величезні овочеві бази зберігання. Люди не проти вирощувати, але у нас немає ринку збуту. Потрібно згрупувати таку команду керівників, які прийдуть до влади. Це й в державі так повинно бути. «Хіхоньки» й «хахоньки» закінчились. Ми повинні займатися ділом. У нас сьогодні 14 млн. пенсіонерів. Хто їх буде годувати та утримувати? Невідомо.

Політика й економіка – це дві сестри, які повинні йти разом. Ніхто не хоче мати з нами діла, бо ми думаємо про політику. Діло хочуть вести з багатою країною. Тоді до нас усі будуть посміхатися і ми будемо займати одне з перших місць. Ми найбагатша країна в Європі по надрах. Що в нас немає? Є все, крім клепки.

Ми вміємо красти, нити, пити і нічого не робити. Святкувати, так як українці, в Європі ніхто не вміє. В банку кредит, а гуляє не менше трьох днів. Оце досягнення українців.

Ми повинні збирати не менше трьох урожаїв. У нас слабкі технології в сільському господарстві. Наша земля може давати стільки плодів, що світ може нічого не робити. Ми забезпечимо світ. Це зовнішній ринок, це валюта.

У нас стільки вугілля є. Нам газу не треба. Нам треба технології.

Та ж металургійна галузь. У нас пустує внутрішній ринок, а має бути найдешевша продукція. На зовнішні ринки штовхайте, а внутрішні ринки повинні бути дешеві. У нас продукти харчування дорогі. Так не має бути.

Ніхто не звертає уваги на фермерство. Ми повинні розривати молочну, м’ясну галузі. Тоді нам не треба великої зарплати, якщо все буде коштувати копійки.

Один із найголовніших поповнень бюджету – це податки. Їх повинні сплачувати всі жителі, які проживають на території України. Крім того, ті, що виїжджають за кордон, також мають платити. Тому що їхні діти вчаться в школах і користуються медициною, службою зайнятості.

Податки повинні бути невеликі, рівномірні, але сплачувати повинні всі.

За кордоном несплата податків – це в’язниця.  Всі повинні жити в однакових умовах. Хтось більше працює – живе краще, хтось менше – гірше.

Василю Миколайовичу, як Ви вважаєте, що потрібно розвивати Острогу?

У нас слабка комунальна служба. Вона має піднятися на висоту. Праця повинна бути добре оплачувана.  Комунальна служба має бути високотехнологіча.  Без механізмів багато не зробиш.

Про дороги та освітлення  ми не повинні думати чи говорити. Це все повинно бути давно зроблене і забуте, зроблено якісно. Ми повинні гарно жити.

Яку пораду ви б дали для молодих підприємців?

Я багато людей навчив за своє життя, багато кому показував приклад. Всі, хто зі мною працював – ніхто не збіднів, лише розбагатіли.

Ніхто не хоче займатися молоддю. Літо, канікули, а вони гуляють містом і не знають чим зайнятись. У нас не вистачає розважальних центрів. Тоді вони шукають легку працю і втрапляють у неприємні історії.

Я повчаю як молодих, так і старих. Іноді можу зробити зауваження. Ти зранку маєш поголитися, гарно одягнутися. Ти ж знаходишся серед суспільства. Ти повинен зранку встати і привести себе в порядок, але ти лінивий!

Василю Миколайовичу, дякую Вам за цікаву розмову. Можливо Ви ще б хотіли щось додати?

Нам треба зміни. Хочу, щоб до влади прийшла партія, у якої курс на економіку. Іншого виходу немає.

Нам потрібне пряме президентське управління. Верховна рада і міністри створюють хаос у державі. Місцеві вибори потрібно проводити частіше. Не через 5 років, а через 3. І встановити терміни – не більше двох раз йти на службу. Достатньо.

Відверто скажу, я буду балотуватися від партії «Сила і Честь». Думаю, якщо люди мене виберуть, то вони точно не програють, а виграють.