Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Острозька школярка пише твори про АТО та руйнування Острозької академії

10:00 20.10.2016
629

Мирослава Ягодка школярка, навчається у 11 класі у НВК «Острозька гімназія». Хоча дівчина ще зовсім юна, але знайшла себе у творчості, вона пише вірші та новели, складає слова до пісень.

Дівчину цікавлять проблеми сучасності: війна, наступ агресора, дорослі душевні переживання.

Які твої найулюбленіші теми для творчості?

Я люблю писати про те,що актуальне в даний момент. Моя новела «Без пам'яті» про АТО, а друга новела, яка зараз в розробці, про руйнування Острозької академії. Мені подобається писати про те, що мало згадується. Інколи виходить навіть фентезі. Для мене головне, аби був цікавий сюжет і твір мав глибой зміст.

Раніше любила писати вірші, але зараз працюю над фанфіками (фанфік - аматорський твір за мотивами популярних оригінальнихлітературних творів, - ред.) та прозами. Під натхнення навіть інколи виходять слова пісень.


Ти сказала, що другий твір написала про руйнування Острозької академії, що ти мала на увазі?

Там саме про руйнування академії. Твір називається «Непокірна». Ідея твору така, що Росія добралася і захопила Україну і руйнують все на своєму шляху. Студентів пересилають в Москву, а проста дівчина Юля і є тією Непокірною, яка починає боротися за незалежність.

Коли і як проявився твій талант у написанні творів?

Я почала писати ще в років 11. То були маленькі твори для дітей, віршики. Починала писати містику. Пам'ятаю писала роман "Привид Маргарити", було мені тоді років 13. Навіть збереглася одна глава.


Хто чи що є твоїм натхненником?

Я навіть не знаю,що надихає. Лише помітила,що писати можу тоді, коли хороший настрій або посеред ночі. Одного разу посеред ночі написала вірш «Чому ми лиш говоримо...?», улюблений вірш, після нього жодного не написала. Якщо серйозно, то навіть не знаю. Я часто питаю в людей, в якій сфері вони мене бачать. На що чую відповіді: журналіст, актриса.

Уривок з твору «Без пам`яті» Мирослави Ягодки
- Ти знаєш, я вже засумував за матір’ю, за рідним будинком,– промовляє Роман, дивлячись на світле небо.
- Не можна додому. От коли над Донбасом синьо-жовтий прапор буде, тоді і підемо додому, - не дивлячись на Романа, говорив Марк.
- Ти якийсь дивний. Тут вбивають! Тут всюди смерть! Тут кров, а жалю немає. Кожен день може бути останнім, - потираючи обличчя руками, підіймається з трави Роман.
- Якби хотів, то давно вже лежав у землі. Мене мати в муках народжувала, щоб я не ховався за нею, а щоб зумів захистити її життя.

Фото та відео надала Мирослава ЯГОДКА
Автор Наталія ГОЛОДЮК
Коментарі
22 червня
Сьогодні
Вчора
20.06.2018
19.06.2018
18.06.2018
17.06.2018
16.06.2018
15.06.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин