Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Під час Євромайдану я скасувала всі концерти, - піаністка Наталія Пасічник

10:00 24.11.2017

240 днів на гастролях провела торік піаністка Наталя ПАСІЧНИК

У столичному готелі "Дніпро" піаністка Наталя Пасічник зупинилася на кілька днів. Вона очолює журі конкурсу імені Петра Чайковського для дітей із містечок і сіл України. Зустрічаємося в холі готелю, сідаємо за столик біля вікна. Наталя замовляє зелений чай із лимоном і медом, пише gazeta.ua

Чому саме Швеція стала вашим другим домом?

– Напевно, це остання країна, яку свідомо вибрала б для життя. З часів навчання у Львівській музичній школі-інтернаті мріяла мешкати у Львові – на затишній вулиці Черешневій, мати рояль і сенбернара. Мрія здійснилася частково. Рояль і собака в мене є. Але в Стокгольмі.

У 1990-х почала брати участь у міжнародних конкурсах. Найлегше було податися в Росію. Так і робили більшість музикантів. Але мене тягнуло на Захід. По-перше, мама – полька. По-друге, бачила там більше можливостей.

На свій перший музичний конкурс Кароля Шимановського поїхала до польської Лодзі. Була єдиною учасницею з України. Після цього стали запрошувати на різні фестивалі. На одному з таких у Швеції зустріла свого чоловіка. За 10 днів заходу дуже багато спілкувалися. Була впевненість, що це – моя людина. Тоді ж і побралися.

Уявляю, який стрес дістали мої батьки. Але він швидко розсіявся, коли побачили Фредеріка.

Він – психолог. Якось у мене були три місяці гастролей Америкою. Він на цей період поїхав допомогти моєму батьку створювати міжнародний відділ в Острозькій академії. Після цього практично вільно говорить українською.

Мати з двох дітей сильніше любить того, в кого більше проблем. У нас із чоловіком так само стосовно України. Він безоплатно працює в Українському інституті в Стокгольмі, який разом створили 2014 року.

Під час Майдану я скасувала всі концерти. 24 години на добу проводили перед екраном комп'ютера. Відмовився на цей час від роботи і Фредерік. Це допомогло багато переосмислити.


У Швеції акліматизувалися легко?

– Акліматизація триває. Торік 240 днів провела поза домом – на гастролях.

Шведська ментальність дуже відрізняється від української. І з роками вона стає мені все ближчою. Шведи не одразу розкриваються. До них треба довго підходити й звикати. Але, коли стосунки зав'язуються, вони значно глибші й стабільніші. В українців же дещо хаотичний характер із кривою амплітудою. Однак завдяки цьому наші люди здатні на самопожертву.

З українською ментальністю на Заході важко працювати й вирішувати бізнесові питання. Зате у людських стосунках – українці прекрасні.

Нам бракує відповідальності?

– Сказане українцем "так" – не завжди "так". Як і "ні" – не завжди "ні". Це почула від представників шведського бізнесу. Там, якщо потис руку і сказав "так", це все одно, що підписати угоду.

Мій Український інститут дуже підтримував Карл Більдт, коли був міністром закордонних справ. Я надсилала йому імейл у суботу ввечері – і він одразу відписував. Король Карл Густав відповідає мені через тиждень тільки тому, що в них листування не електронне, а паперове.

Натомість якийсь помічник заступника міністра в Україні може на листа не відповісти взагалі. Може призначити зустріч і не прийти на неї – без пояснення.

Чому ми не чинимо, як король Швеції?

– Не думаю, що люди з високою внутрішньою культурою шукають роботу чиновника. Скоріше, зневажають її. А без неї – навпаки, прагнуть пробитися в чиновники.

Було шоком листування з Міністерством культури України. На листи ніхто не реагував. Зрештою, я махнула рукою.

Скільки розпитую – ніхто не може точно окреслити функції цього міністерства. І його завдання.

Чим Україна могла б допомогти вашому інституту?

– Про фінансову підтримку навіть не мрію. Йшлося про допомогу в організації заходів. Ми просуваємо українську культуру не для діаспори, а у професійний простір. Бо найчастіше ситуація виглядає так, що пишуть: там-то провели Дні українського кіно, а там-то – Дні української музики. Насправді, діаспора винайняла зал і ті самі українці прийшли, послухали, поаплодували.

У кожному європейському концертному залі грають Рахманінова, Шостаковича, Чайковського. Але не знають, хто такий Лисенко чи Ревуцький. Намовити взяти їх у репертуар практично неможливо.


Якими проектами займається ваш інститут?

– У нас – унікальний випадок. Не будучи державною організацією, представляємо Україну в Європейській спілці культурних інституцій. Це дає країні можливість робити спільні з іноземцями проекти, які не могли б дозволити собі самі. Беремо участь у найбільшому в Скандинавії книжковому ярмарку Göteborg Book Fair. Третій рік у центрі Стокгольма проводимо фестиваль сучасного анімаційного фільму.

У Скандинавії ніколи не були представлені українські стрічки. А через тиждень пройде третій Нордичний фестиваль українського кіно. На ньому показуємо найновіші картини: "Моя бабуся Фані Каплан" Олени Дем'яненко, "Чужа молитва" Ахтема Сеїтаблаєва, "Червоний" Зази Буадзе та стрічку про війну на Донбасі "Іній".

Як сприймають?

– Зали заповнені. По Стокгольму висять білборди з рекламою українських фільмів. На закритті минулого фестивалю побачила в залі половину депутатського корпусу Швеції.

Завдяки чому така відвідуваність – у шведів дуже широкі культурні запити чи їх цікавить українське?

– Бо ми тяжко працюємо. Багато робимо, щоб достукатися до медіа з нашою високою культурою. Досі про Україну за кордоном згадують, лише коли в нас війна або стається черговий корупційний скандал.

Під час підготовки до концерту старалася знайти переклади романсів на слова Івана Франка, Лесі Українки. Але їх навіть англійською немає. Мусила перекладати моя донька Ніколіна: для неї українська і шведська – рідні.

Чому французів так важко переконати, що РФ на нас напала? Бо для них Росія асоціюється з мистецтвом. Реакція французів: "Ні! Не може бути. У них же є Лев Толстой".

Видання диску Consolation із записами української музики було великим ризиком?

– З початком війни запропонувала українську музику найбільш реномованій європейській фірмі Biz Records. Їхня реакція: "Хто це слухатиме? Ми цього нічого не знаємо". Я довго вмовляла. Вони вже співпрацювали зі мною, тому під моє чесне слово купили кота в мішку.

Щоб ще більше проштовхнути пластинку серед західного слухача, залучила музикантів із міжнародною кар'єрою. Погоджувалися не одразу й аби просто зробити мені послугу. Особливо – бас Лютхандо Каве з Південної Африки, якому треба було вивчити "Заповіт" Шевченка українською. У нього все розписане на три роки вперед, має вчити Верді. А тут підсовують щось незнайомою мовою. Не хотів братися.

Переклала "Заповіт" шведською, прочитала йому. Він розплакався й погодився. Сказав, що пережив апартеїд і для нього близьке те, що відбувається в Україні.

На першій репетиції музиканти казали: "Як ми цього досі не знали? Це ж прекрасна музика!" Пластинка отримала найвищі оцінки критиків.

Вона проламала кригу?

– Принаймні у Швеції. Там дуже люблять дітей, а в Україні юних талантів багато. Тож організували фестиваль і запросили дітей-музикантів – переселенців із Донбасу.

Схід України ви відкрили для себе лише останнім часом?

– Ніколи раніше не була в Дніпропетровську, Кропивницькому, Одесі. Коли нас із сестрою торік запросили на гастролі цією частиною України, чоловік питає: "Ти знаєш, куди їдеш?" Я уявлення не мала. Але зали були повні.

Відсоток української музики у вашому репертуарі збільшився?

– Останній рік, після виходу пластинки, на понад 80 процентах моїх концертів звучала українська музика.

Наступний проект готую з музикою Франца Ксавера Моцарта, сина Амадея Вольфганга. Він більшу частину життя – 30 років – провів у Львові. Переїхав на запрошення багатої родини давати уроки фортепіано їхнім дітям. Заклав товариство, яке стало базою для музичної академії.

Час Україні заявляти про свого Моцарта. У Львові в серпні відбувся фестиваль його музики.

Ваша мама – полька, сестра живе у Польщі. Українсько-польське інформаційне протистояння позначається на культурних взаєминах країн?

– Люди з культурного середовища не піддаються на ці провокаційні заяви. А Польща залишається нашим адвокатом у європейській співдружності. Можливо, не з любові до нас, а з мотивів самозбереження перед Росією.

Довідково:

Наталя ПАСІЧНИК, 46 років, піаністка. Народилася в Рівному. Батько – ректор Національного університету ”Острозька академія”, мати – професор математики. Навчалася в музичній школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької у Львові, у Львівській музичній академії імені Миколи Лисенка, у Музичній академії імені Фредеріка Шопена у Варшаві, у шведській Королівській академії музики. Гастролювала у Європі, США, Японії. Виступала в найвідоміших концертних залах світу. У серпні 2014-го заснувала у Швеції Український інститут. Він просуває українську культуру за кордоном. 2016-го записала диск Consolation з українською музикою. Баварське видання Mittelbayerische визнало його подією року. Викладала в Королівській академії музики та у вищій школі ”Біркаґорден” у Стокгольмі. Улюблений композитор – Йоганн Себастьян Бах. Захоплюється гірськолижним спортом. Має на 4 роки старшу сестру Ольгу – оперну співачку, яка працює в Польщі. Заміжня за шведським психологом Фредеріком Йонссоном. Мають 21-річну дочку Ніколіну. Живуть у Стокгольмі

Коментарі

123

11:01 24.11.2017

Чудове інтерв°ю!

Лев Хмельковський тижневик Свобода

02:58 01.12.2017

Пана Наталя, я узяв з інтернету до газети вістку про захід у Риксдаґу з вшанування Голодомору, але гарної світлини не маю.Може вишлете? svoboda@svoboda-news.com

13 грудня
Сьогодні
Вчора
11.12.2017
10.12.2017
09.12.2017
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин