Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Ми наче наново писали свою історію» – родина з Острога зустрілася через півстоліття

12:40 05.11.2017

У серпні 2016 року Урядовий кур’єр розповів історію родини виконавчого директора Рівненського відділення Асоціації міст України Тетяни Грещук, зокрема йшлося про її діда Володимира Кравчука, уродженця Острога, виселеного до Сибіру 1949 року.

Володимир Кравчук був звичайним мирним чоловіком, працював пекарем. 1949 року під час обшуків, що супроводжували примусову колективізацію, у домі пекаря знайшли… півмішка борошна. Це стало основою кримінальної справи проти родини. На той момент старшій доньці Кравчуків Ніні (мамі Тетяни Грещук) йшов 18-й, молодшій Тамарі було шість, а Сергієві — чотири роки.

Оскільки Ніна тоді зустрічалася з юнаком, вимушені переселенці ледь не навколішках просили його: «Євгене, допиши їй кілька місяців і одружися, — ми ж бо не знаємо, куди їдемо». А двох молодших посадили на підводу і поїхали. Як з’ясувалося, на Сибір.


А Ніна з Євгеном почали господарювати в батьківській хаті. У 1961-му тут народилася Тетянка (тепер Грещук). Коли їй було 8 років, мама з татом вирішили відвідати родину в далекому Краснотуранську, із собою взяли доньку. Тоді вона єдиний раз у житті бачила дідуся Володимира і бабусю Марію. Але дитяча пам’ять назавжди закарбувала той хліб зі смаком тайги, який спік дідусь, і кисіль чи з журавлини, чи з брусниці, який зварила бабуся. Смачнішого, каже, нічого не куштувала в житті, хоч як намагалася потім сама відтворити той смак. А ще вона побачила тітку Тамару та її синів, двоюрідних братів Анатолія та Володю. Діти гралися й ховали в старій клуні записки, хто ким стане, коли виросте. Хлопці тоді написали, що лікарями.

Коли поверталися з гостей додому, прощалися, немов назавжди: принаймні, так закарбувала її дитяча пам’ять.

Так і сталося: Тетяні ще не виповнилося й 17, як мама захворіла на рак і відійшла у вічність 46-річною. Батько дав родичам у Сибір телеграму про її смерть. На тому всі контакти обірвалися: Тетяні треба було йти на власний хліб, влаштовувати життя.

Та кілька років тому на її колишню адресу надійшов лист: «Пише вам сваха вашої тітки Тамари, вона дуже хоче вас знайти». А в наприкінці — скайп-адреса і час, коли можна поговорити. Перше запитання, яке поставила Тетяна, чи живі дідусь та бабуся — вона ж бо всі ці роки подавала милостиню за їхнє здоров’я. Хоч розуміла: люди з такою долею так довго не живуть.

З’ясувалося, їх немає відтоді, як отримали телеграму про смерть доньки Ніни: першим зліг дідусь, за ним бабуся. Але смак того хліба, який він пік, люди в Краснотуранську добре пам’ятають. Та, якщо чесно, сім'ю Кравчуків і врятувала його професія. Спочатку переселенців поселили в землянки: працювали тяжко, а їсти не було чого: коржики невідомо з чого називали хлібом. Одного разу дід не витримав і вигукнув: «Ви гадаєте, це хліб? Ви ж навіть не знаєте, який має бути хліб!» — «То спечи!» — почув у відповідь. Він, український пекар, звісно ж, спік пухку рум’яну хлібину. І сім’ю переселили в будинок, а він почав займатися улюбленою справою. Коли тітка мені про це розповідала, я впізнавала в ній маму, яка лише постаріла.

А ще розповіла, що обидва її сини стали лікарями: Володимир працює там, у Сибіру, Анатолій у Німеччині має власну клініку. Час від часу рідні спілкувалися скайпом, уже й не сподіваючись зустрітися: лінії розмежування, кордони, захмарні ціни на перельоти. І війна, яка накладає відбиток навіть на долі навіть таких сильних людей.

Зрештою родинна зустріч нещодавно відбулася в Нюрнберзі (Німеччина). Її влаштував мамі та двоюрідній сестрі Анатолій, тепер уже німецький нейрохірург.


Першою в гості до сина прилетіла мама (хоч у її 78 це було непросто). «Анатолій сказав їй, що сьогодні в них будуть гості, — згадує Тетяна Грещук. — А сам поїхав на вокзал зустрічати мене: він приховував мій приїзд, щоб зробити мамі сюрприз. Коли ми зайшли у квартиру, тьотя Тамара спочатку нічого не зрозуміла: стояла і пильно вдивлялася в мене. А тоді як зойкне: «Ніночко!» Вочевидь, упізнала в мені маму. Вона цілувала моє волосся, руки, одяг. І просила пробачення, що не опікувалася мною після маминої смерті. Не повірите, але ми не могли наговоритися: вставали навіть о четвертій ранку, позгадували всіх родичів з Острога, знайомих. І після тих 10 днів, які провели разом, остаточно зріднилися.

А ще я привезла дуже багато фотографій: мами, тата, діда, бабусі, брата Анатолія з довгим волоссям, щойно він закінчив школу. Ми разом їх роздивлялися, і це будило спогади. Ті, які мають бути в історії кожної родини, одне слово, ми наче наново писали свою історію, тільки з новими колоритними деталями. Кожен поспішав якнайбільше дати одне одному, щось залишити на згадку».

Інна ОМЕЛЯНЧУК

За матеріалами Урядового кур’єра

Коментарі

ч

15:27 05.11.2017

Я вже подумав, що це ваш, авторський матеріал...

Veritas

19:28 08.11.2017

куди там!
якісний матеріал - це скопійований з іншого ресурсу.
і то, часто-густо, помилку в заголовку втулять, що аж соромно за них стає.

23 листопада
Сьогодні
Вчора
21.11.2017
20.11.2017
19.11.2017
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин