Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Кіборг» з Острожчини розповів про війну, поранення та цінність справжніх почуттів

12:00 14.10.2017

Сьогоднішня розповідь про бійця, який зазнав поранень під час боїв за Донецький аеропорт та, без перебільшень, дивом залишився живим. Олександр Іванович Чмихов з Милятина зараз проживає у селі Бродівське Острозького району.

Він рядовий запасу, був мобілізований під час другої хвилі навесні 2014 року. Службу проходив у 79-й Миколаївській десантній бригаді. Брав участь у боях за Савур-Могилу, Краматорськ, пише газета «Замкова Гора».

Останнє місце призначення – спецоперація у Донецькому аеропорту, де його 20 січня 2015 року і було поранено.

Нагадаємо, бої за Савур-Могилу проходили влітку 2014 року. Протистояння за військові позиції на кургані, з якого можна було контролювати кордон між Україною та Росією, тривали два місяці. За цей час сили АТО брали висоту кілька разів.
Все ж стратегічно важливий пункт довелося залишити, адже сили були надто нерівні. Бої за Донецький аеропорт тривали 242 дні і стали символом героїзму українських військових. Пліч-о-пліч з іншими підрозділами стояли в обороні аеропорту і десантники 79-ї бригади. Якщо терористи їх і до того побоювались, то після боїв за цей об’єкт наші військові з аеропорту отримали прізвисько, а певною мірою і неформальне почесне звання – «кіборги».

– Олександре, розкажіть про початок Вашої служби.

– Я не рвався добровольцем, але й не ховався. Коли мені зателефонували з військкомату, я прибув на службу. Це була весна 2014-го і, в принципі, я був першим з села, кого призвали в АТО. Спочатку було три тижні навчання на полігоні в Яворові, яке здійснювалося інструкторами з 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. А далі – 79-та окрема десантно-штурмова бригада Миколаєва, в якій я й проходив усю службу. Йшов на війну без шолома та бронежилета. Ще коли я був на полігоні, зі мною зв’язався Олег Ширяєв, дав мені свій номер й запропонував звертатись із будь-яких питань. Пізніше мені з Острога прислали бронежилет, а Олег допоміг з одягом, аптечкою, далекоміром та приладом нічного бачення. До речі, під час останнього бою в аеропорту я позичив чужу каску, яка, мабуть, і врятувала мені життя.

– Чи весь час служби Ви перебували на передовій?

– Якщо ти на війні, де б ти не був – кругом неспокій. Але для мене найстрашніші місця – це Савур-Могила та аеропорт.

Після прибуття у військову частину в Миколаєві, буквально на третій день разом з іншими батальйонно-тактичними групами нас направили до Амвросіївки, а далі до Савур-Могили, на кордон з Ростовською областю для посилення в цьому районі Південного армійського угруповання. До місця призначення ми добиралися на БТРах. По прибуттю нас відразу почали обстрілювати.

Десь з другої години дня до десятої вечора постійно знаходились в укритті, не можна було навіть висунути голову. І так було постійно. Після того, як нам вдалося вирватись з оточення, під час відступу ми затримались на прикордонному пункті в Успенці на 20 хвилин. І цей момент, певною мірою, нас врятував, адже місце, в яке ми мали прибути, було обстріляно. Були людські втрати, а також згоріло багато техніки. Далі ми два тижні із мінімумом зброї та продовольства знаходились в наступному пункті, чекаючи на коридор для відступу.



– Ви отримали поранення під час боїв за Донецький аеропорт?

– Так, 20 січня, близько 12 години дня з крупнокаліберного кулемета (ДШК). Я був у поганому стані, поламана нога, травми м’яких тканин тіла, травмоване обличчя. Насправді, все могло бути ще гірше, адже відразу після того як мене і декількох поранених вивезли з поля бою, там, де ми декілька годин тому знаходились, впала стеля

Спочатку нас привезли у село Водяне поблизу Донецька, де у приватному будинку медики надали мені першу допомогу. Коли я та ще один поранений солдат вже лежали у реанімобілі, водій якого мав нас вивезти по навігатору в місто Селідове, Водяне стали накривати «градами», почався мінометний обстріл. Всі почали ховатись в укриття. Маючи одну ногу поламану, а іншу поранену, я, як і ще один хлопець, залишилися в машині. Дякувати Богові, в нас не поцілили. Ми таки доїхали до Селідового, де мені наклали гіпс і після двох діб перебування там, відправили до Дніпропетровська (авт. – зараз Дніпро).

Я досі не можу зрозуміти, як так сталось, що у Селідово мені замість поламаної ноги, загіпсували іншу ногу, на якій були пошкоджені м’які тканини. Ця ситуація привела лікарів у Дніпропетровській лікарні в шок. Загалом, у гіпсі я провів багато місяців. Вже перебуваючи вдома та лікуючись у військовому госпіталі Рівного, ми зіткнулись з тим, що поламана нога ніяк не зросталась, лиш згодом виявили, що у кістці залишився ще один осколок. Тільки після призначеної операції, я пішов на поправку. Не дивлячись на проведене лікування, велика кількість осколків досі залишається у м’яких тканинах.


– Олександре, під час перебування в АТО у Вашому житті відбулись і приємні зміни. Розкажіть про це детальніше.

– На той момент, коли мене мобілізували, ми з дружиною вже близько року жили у цивільному шлюбі та чекали на дитину. Ми вже думали офіційно одружитись та служба змінила наші плани. Після того, як нашу бригаду вивели по коридору з оточення біля Савур-Могили, ми отримали десятиденну відпустку. Тоді я вирішив, що це саме і є той момент, щоб зробити важливий крок у нашому житті. Про те, що я їду додому та про свій задум я розповів лише Олегові. Він зустрів мене в Рівному, ми заїхали до ювелірного магазину, де я придбав обручки. І ось такий весь брудний та змучений я приїхав додому та освідчився Юлі. Наступного дня ми пішли до сільської ради та подали заяву, потім привезли потрібні довідки з пологового будинку й на підставі цих документів та мого статусу в той же день нас розписали. Також за деякий час у нас народилася донечка, при народженні якої мені пощастило бути присутнім.

Своїми переживаннями з нами поділилася Юля, дружина Олександра.

– Цей період був для мене найважчим у моєму житті. Ти постійно чекаєш від дзвінка до дзвінка й не знаєш, чи ти його взагалі дочекаєшся. Постійно живеш у невідомості та страху за життя коханого. Найгірше було, коли Сашко брав участь в боях за Донецький аеропорт. По новинах постійно говорять про жахіття, що там відбуваються. Ясна річ, він не міг часто зі мною зв’язуватись. В той день, коли Сашка поранили, я нічого не знала, та все відчувала. Зранку він мені сказав, що вони їдуть на завдання. Весь день я не могла знайти собі місця, ввечері прозвучав довгоочікуваний дзвінок. Саша змученим голосом сказав тільки, що зламав ногу й що не може більше говорити. А про те, що насправді трапилось, він мені не зізнався. Перше, про що я подумала: слава Богу, що я його почула. Значить живий. Звісно, що згодом я про все дізналась. Як мені пояснив Саша, він не хотів мені нічого говорити, аби я менше хвилювалась, бо нашій дівчинці був лиш третій місяць і я її ще годувала грудьми.

– Як Ви підтримували чоловіка під час його перебування в АТО?

– Ми намагалися постійно спілкуватися. Я щодня надсилала для нього фото нашої донечки та того, як у нас з сином проходить день. Загалом, про все розповідала йому.


Наш герой зазначає, що на війні він пізнав всю цінність справжньої дружби. Продовжує підтримувати зв’язок зі своїми військовими побратимами. При можливості зустрічаються, провідують могили полеглих товаришів по службі. Ніхто з нас не може до кінця усвідомити, що довелось пережити Олександрові та його родині у той час. Сашко із гідністю захищав нашу державу, однак наслідки поранення й біль від побаченого жахіття до цих пір залишаються у його житті.
Автор: Інна СОБКО
Коментарі
23 листопада
Сьогодні
Вчора
21.11.2017
20.11.2017
19.11.2017
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин