Правда про канонізацію Федора Острозького

До одних із перших князів династії Острозьких належав Федір (Федько). Він був сином князя Данила, який мав свої володіння на Волині, зокрема й Острог.

Відповідно до грамот, наданих королем Ягайлом у 1386-го та 1390-х рр., а також королевою Ядвігою у 1393 р., Федору, окрім Острога, належали землі на південній Волині. Вважається, що в останні роки життя князь відійшов від мирських справ, прийняв чернечий постриг під іменем Феодосія в Києво-Печерському монастирі, став схимником, вів праведне життя і його поховали в дальніх печерах цієї обителі. Судячи із записів Києво-Печерського пом’яника, чернечий чин  прийняла також його дружина Агафія (у чернецтві — Агрипина).

Після смерті князя Федора Острозького його канонізували як преподобного Феодосія (день шанування святого припадає на 11/24 серпня, вшановується він також у соборі Волинських святих 10/23 жовтня). В одному з давніх кондаків говориться про Федора-Феодосія, що він мав, ставши ченцем, «смиренний послух та безмовне життя». Ікона із зображенням преподобного знаходилася в П’ятницькій церкві Острога.

Однак у православній літературі кінця XVI — початку XVII ст., де прославляються князі Острозькі, ім’я святого Феодосія відсутнє. Згадка про цього князя є в поемі придворного поета князів Острозьких, яка називається «Про Острозьку війну під П’яткою проти низових» (1600). У цій поемі князь представлений не як благочестивий православний подвижник, а як полководець:

«Федора, князя Острозького,

доблесть воєнна частіше

Сяяла: хай же засвідчить Поділля,

багате полями,

Скільки ворожих військ бачив

і скільки розбитих загонів».

Деякі історики вважають, що Федір був захисником Вільна (Вільнюса), столиці Великого князівства Литовського, від військ хрестоносців, очолюваних Конрадом Валленродом. Також він вважається учасником Грюнвальдської битви 1410 р., обороняв українські землі від татарських нападників. Не даремно в поемі «Про Острозьку війну під П’яткою проти низових» про нього говориться, що він воював на Поділлі. А саме цей край часто ставав полем бою між руськими військами й татарами. Отже, документальні свідчення, радше, дають нам підстави вважати, що Федір прославився військовими подвигами, а не благочестям.

Не збереглося й народних легенд, де би Федір поставав як ревнитель православ’я.

Існує думка, ніби Федора (у чернецтві Феодосія) канонізували уже після того, як рід Острозьких припинив своє існування — тобто не залишилося його нащадків по чоловічій лінії. Сталося це за часів митрополита Петра Могили. Цей ієрарх намагався витворити пантеон православних святих, пов’язаних із Києво-Печерською лаврою. Для нього важливо було канонізувати також представників руських аристократичних родів. Тим самим демонструвалося, що Русь — це не лише селяни, плебеї, а й також князі. Особливо важливо було канонізувати представника дому Острозьких. Адже донедавна князі цієї династії були відомі як ревнителі православ’я, фундатори православних храмів і монастирів. Для цього добре надавалася постать князя Федора, оскільки він був похований ченцем у Києво-Печерському монастирі.

Правда, чомусь ця особа фігурує як святий Федір, а не Феодосій. І це видається дивним.

Хоча не лише це. Католиками почалися поширюватися чутки, ніби Федір виявляв повагу до католицтва й навіть демонстрував свою прихильність до цього віровизнання. Йому приписували заснування костелу й монастиря домініканців у Острозі. Однак всі ці відомості про симпатії Федора мають, радше, легендарний характер. Документально вони не підтверджені.

Можна припустити, що ім’я Федора стало об’єктом ідеологічного протистояння між православними й католиками. Деякі нащадки князів Острозьких намагалися представити Острозьких як таких, що були прихильними до католицизму. Дійшло навіть до того, що внучка «стовпа православ’я» Василя-Костянтина Острозького, Анна-Алоїза Ходкевич, навіть перехрестила за католицьким обрядом останки свого батька — Олександра. Відповідно, адепти православ’я, зокрема митрополит Петро Могила, в оточенні якого було чимало острожан, теж претендували на ідейний спадок дому Острозьких. У цьому контексті цілком зрозумілою є канонізація цим ієрархом князя Федора. 

Як бачимо, цей князь уже задовго після смерті «продовжив своє життя», але вже як певний символ і як об’єкт боротьби між православними й католиками за релігійно-культурну спадщину дому Острозьких

Автор: Петро КРАЛЮК